IВАН IВАНОВИЧ



Категории Микола Хвильовий ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал — Сiм'я, друзi, винаходи, взагалi деталi його зворушливого життя, нарештi, опис трагiчноï загибелi. Зачем же изображать бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, вьïкапьiвая людей из глуши, из отдаленньïх закоулков государства? Что же делать, если уже таковьi свойства сочинителя, й, заболев собственньïм несовершенством, уже й не может изображать он ничего другого, как только бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, вьï капьiвая людей из глуши, из отдаленньïх закоулков го сударства? Й вот опять попали мн в гдушь, опять на ткнулись на закоулок. Зато какая глушь й какой закоулок! Н. Гоголь Теккерей, наприклад, каже, що Свiфт (ви пам'ятаєте Гуллiверову подорож) справляє на нього враження величезного гiганта i що загибель його, Свiфтова, нагадує йому, Теккерею, загибiль грандiозного царства. Так думав про названого автора i Iван Iванович i думав саме в тi днi, коли його було вигнано з третього курсу юридичного факультету за вольтер'янство. Вiн тодi навiть обiцяв комусь, на випадок перемоги революцiйного народу зробити Гуллiверову подорож настiльною книгою i положити ïï з правого боку вiд Рабле (Гаргантюа i Пантагрюеля вiн уже давно дiстав за невеличку цiну у букiнiста). Але, по-перше, це було страшенно давно, а по-друге,— Iван Iванович просто забув про Свiфтове iснування. Правда, сьогоднi пiдростає його симпатичий синок, що колись (все можливо!) зупинить свiй вольтер'янський погляд на чiткому силуетi злого англiйського сатирика, та, на жаль, оповiдання це не про сина, а про батька, i тому дозвольте попрохати пробачення за деяку непослiдовнiсть i вiтiюватiсть в думках i перейти нарештi до необхiдних зарисовок. Декiлька слiв про мажорне сонце, а також i про те, що муситьцiкавити читача. Вулицю, що на нiй живе мiй симпатичний герой, названо iм'ям Томаса Мора (вулиця Томаса Мора). Це не зовсiм поганий закуток в нагiрнiй частинi нашого, як говорить Iван Iванович, заздалегiдь i з обуренням вiдкидаючи ганебне мiщанство,— нашого вiд голови до п'ят революцiйного города. Тут вам асфальт i на тротуарах, тут вам асфальт i там, де пролiтають бадьорi автомобiлi (таксi!) i де вже не плентаються зовсiм сумнi допотопнi вiзники. Тут вам, нарештi, мало не бiля кожного будинку розведено запашнi клумби, що так пахнуть улiтку приïсним запахом резеди. Багато рокiв тому ця вулиця звалась Губернаторською i по нiй метушились чиновники iмператорського режиму. Тепер, як запевняє Методiй Кирилович (про Методiя Кириловича читайте далi), на цiй вулицi ви не зустрiнете жодного чиновника того ж таки iмператорського режиму. Словом, на вулицi Томаса Мора панує зразковий порядок i, як говорить мiй герой, порядок в, так би мовити, новiй революцiйнiй iнтерпретацiï. Отже, нема нiчого дивного, що Iван Iванович мешкає саме в цьому зразковому закутку, а не десь на старорежимне подiбнiй околицi. Будинок, де жив Iван Iванович, теж не без видатних заслуг: його збудовано тiльки два роки тому, i тому його пролетарське походження не пiдлягає нiякому сумнiву. Правда, виникнення цього хмародряпу зв'язано з якоюсь випадковою панамою, але, по-перше,— яке це має вiдношення до цього оповiдання? i, по-друге,— хто ж має сумнiв, що наш цими днями розкасирований робiтничо-селянською iнспекцiєю комхоз нiколи нiчого не мав спiльного хоч би з тiєю ж мiською думою, де, як вiдомо, теж засiдали не завжди не грабiжники й не завжди не спекулянти. Словом, i згаданий будинок цiлком вiдповiдає прогресивним прагненням мого симпатичного героя. ... — Добрий вечiр, Iване Iвановичу! Як ся маєте? — Доброго здоров'я, Iполiте Онуфрiєвичу! Як бачите, iду з ячейки! Мiй герой iде по вулицi таким повiльним кроком, що ним ходять тiльки дуже поважнi й шановнi громадяни. Мажорне сонце грає зайчиками у вiкнах симпатичних будинкiв i своïми ласкавими бiло-рожевими промiннями благословляє його важку путь. А втiм, додому Iван Iванович дiйде тiльки за якiсь пiвгодини, i тому дозвольте забiгти вперед i одрекомендувати його сiм'ю,— саме ту сiм'ю, що творить новий комунiстичний побут. Дозвольте помандрувати до вищезгаданого будинку i пошукати вiдповiдноï квартири. Першi дверi—не тi! Другi—не тi! Нарештi число 38, i на вас вiйнуло приємним одеколоном. Та, на жаль, в кiмнатах ви застали тiльки дружину мойого героя — Марфу Галактiонiвну (партiйна кличка — товаришка Галакта). Марфа Галактiонiвна теж надзвичайно симпатична женщина i теж цiлком вiдповiдає прогресивним прагненням Iвана Iвановича (до речi, партiйна кличка Жан). Вона, наприклад, нiколи не манiкюрить нiгтiв i тiльки в останнiй час (i то зрiдка) трошки манiкюрить... для здоров'я (для гiгiєни, як говорить товаришка Галактика). Одягається вона дуже просто, хоч i з смаком, i у всякому разi багато дешевше т. зв. непманок. Вона не худа i не гладка, а, просто кажучи, середнього зросту та з деяким нахилом до повноти, ïï чорне волосся i тепер пiдстрижене, але з таким похвальним розрахунком, щоб на партзiбраннi ïï можна було назвати товаришкою Галактою, а дома — Марфою Галактiонiвною. Словом, дружина Iвана Iвановича — зразковий тип дружини нового побуту. Правда, вона трохи хитрiша за свого чоловiка, але це питання треба, очевидно, розглядати як момент чисто бiологiчного порядку, що виникає незалежно вiд соцiальних пертурбацiй. Марфа Галактiонiвна дуже любить читати Ленiна й Маркса. Але iнодi вона сiдає читати Ленiна й Маркса, а рука тягнеться за Мопассаном. Це буває тодi, коли в кiмнату влетить такий симпатичний, але зовсiм не пiдпорядкований монументально-реалiстичнiй теорiï весняний вiтерець i почне валяти дурня в ïï декольте. Але й тодi товаришка Галакта умiє себе тримати в руках: вона в цей час читає тiльки такi романи, як от Хулiо Хуренiто з передмовою Н. Бухарiна i Любов Жанни Ней — без передмови названого Бухарiна, але зате того ж самого автора, що до його твору писав передмову член ЦК ВКП. Товаришка Галакта (Марфа Галактiонiвна) народила з Iваном Iвановичем (товариш Жан) сина й доньку. Сина назвали революцiйним iм'ям — Май, а доньку не менш революцiйним — Фiалка. Май уже записався в жовтенята, а Фiалка поки що кандидатка. Крiм цих законних членiв сiм'ï є ще, так би мовити, незаконнi, себто не зв'язанi iнтимними родинними зв'язками. Це — мадмуазель Люсi, гувернантка, i Явдоха — радянська куховарка, член мiсцевого харч-смаку. Словом, челядь Iвана Iвановича так вiдноситься до хазяïв, як приблизно 2 до 4. Iншими словами, пропорцiя цiлком законна i у всякому разi нiчого не має спiльного з буржуазними замашками. Але хто ж цей Iван Iванович? (Мiй герой уже прийшов додому i поставив свою парасольку в соняшну пляму того сонця, що благословляло його важку путь — саме важку, бо щось iз серцем не ладно — своïми мажорними рожево-бiлими промiннями). Хто ж цей Iван Iванович? Ах, Боже мiй! Хiба ж не ясно? Це на погляд Семена Яковича (про Семена Яковича теж читайте далi), це — зразковий член такоï-то колегiï, такого-то тресту. Правда, утримання його складається всього з 250 карбованцiв, але про цю цифру можна говорити в тому разi, коли не рахувати рiзних дрiбничок, як-от: поверхурочних, добових i того регулярного гонорару, що його вiн добуває вiд мiсцевоï преси за не зовсiм некомпiлятивнi статтi. Словом, матерiальний стан мого героя нижче нормального, коли взяти до уваги бюджет нашого сучасного буржуа чи то курс червiнця i особливо той факт, що Iван Iванович людина мало не з вищою освiтою. Товариш Жан (Iван Iванович) свiй високий лоб i своï роговi окуляри протирає завжди бiлоснiжною хусткою i говорить, так би мовити, баритональним басом. Костюм Iван Iванович носить не iз дешевих, бо добре засвоïв вiдповiдну англiйську мудрiсть. — Я,— каже мiй герой,— не такий багатий, щоб купувати дешевi костюми. — Розумiється,— каже Марфа Галактiонiвна.— Це тiльки нашi дикуни не додумуються до цього. — Невже, ще не додумались? — дивиться на дружину поверх окулярiв товариш Жан i поправляє жилет на своєму досить-таки надутому, наче незадоволеному, черевi. Марфа Галактiонiвна не любить вiдповiдати на такi запитання i тому, заплющивши очi, лягає на канапу. Тодi на вiкно сiдає якась птичка (зовсiм як канарейка) i каже: чирик-чирик. Тодi ж куховарка Явдоха щось наспiвує в кухнi, але наспiвує вона якусь зовсiм незрозумiлу пiсню: з одного боку нiбито мажорну, а з другого — нечебто дражнить (У народi ходить звiстка, що на все ще буде чистка... Ось тодi моя рука РСI й партейная КаКа). I товаришка Галакта думає: Як дивно! Як незрозумiле, що простий народ i досi чимсь незадоволений i досi нiяк не перейде на справжнiй мажор... Ех, проклятая спадщина царизму! Але Iван Iванович знову подивився на дружину поверх окулярiв i, зиркнувши на кухоннi дверi, де порається Явдоха, запитує ледве чутним голосом: — Ну, Галакточко... А... що там взагалi говорять про мене? — Себто де говорять? — Ну... взагалi. Так би мовити, i в партiйних колах, i... взагалi де прийдеться. Товаришка Галакта дивиться на товариша Жана матернiм поглядом i каже: — Що ж про тебе можуть говорити?.. Говорять, що ти дуже гарний робiтник i зразковий партiєць. Iван Iванович протирає руки, йде до радiорупора i нiжно гладить його своєю долонею: вiн цiлком задоволений з цiєï iнформацiï. Головне, щоб не вийшло тих чи iнших непорозумiнь. Хiба вiн не готовий пiти на смерть за свою партiю i за будування соцiалiзму, скажiм? Таким чином, товаришка Галакта зовсiм не даремно прислухається до рiзних розмов, що в них так чи iнакше може фiгурувати його незаплямоване iм'я. — Галакточко,— каже Iван Iванович, виймаючи з боковоï кишенi картку.— Здається, завтра вносити на друга дiтей? — Чого ти так поспiшаєш! — каже Марфа Галактiонiвна.— Це вже буде зверхакуратнiсть. Люди iнодi не вносять по п'ять мiсяцiв, а ти не даєш i мiсяцю пройти. Iван Iванович задоволене посмiхається. — I прекрасно! — говорить вiн.— Треба бути зразком для iнших i особливо для несвiдомоï позапартiйноï маси. — Воно, звичайно, так! — говорить Марфа Галактiонiвна.— Але все-таки образливо, що цього маленького геройства нiколи й нiхто не помiтить i не поставить тобi на плюс. Мiй герой рiшуче махає своєю бiлоснiжною рукою. — I не треба! — махає вiн своєю бiлоснiжною рукою.— Боже борони! Я зовсiм не хочу, щоб моï безкорисливi вчинки помiчали плюсами... Саме так i треба нести знам'я комунiзму! Iван Iванович iде до вiкна, розчиняє його i задумливими очима дивиться в даль. Вiн дивиться туди, де кiнчається город, де починаються тихi поля i м'яко-бiрюзове небо, де прекраснi горизонти тривожать душу тiєю легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрiбнобуржуазного iмпресiонiзу, а зовсiм навпаки: ласкає радiсним спокоєм мажорно-монументального реалiзму! — Не треба! — уже майже несвiдомо махає руками Iван Iванович в прекрасний горизонт i, поширюючи нiздрi, вбирає запах резеди з першоï робiтничо-селянськоï (так квалiфiкує вiн першу клумбу) клумби. Зворушлива самовiдданiсть мого героя досягає в цi хвилини апогею. I хочеться перед такою самовiдданiстю посхиляти всi республiканськi прапори i з почуттям задоволення промовити: — Iване Iвановичу! Воiстину ви — зразкова людина нашоï безпримiрноï епохи, i ваше iм'я, очевидно, буде фiгурувати в пантеонi Червоних дощок. Бо й справдi: хто ще так акуратно вносить членськi внески, як мiй герой? Правда, вони не перевищують щось 2-х процентiв його заробiтку, але справа ж не в якостi, а в кiлькостi. А кiлькiсть тут воiстину солiдна: вiн i член Друга дiтей, i член Повiтрофлоту та Доброхiма, вiн член якогось клубу мало не полiткаторжан (ще б пак: хiба це не мого героя хотiли колись вислати — при старому режимi — iз одноï губернiï в другу?), вiн i член профспiлки, вiн... i т. д. i т. п. Словом, в цьому сенсi Iван Iванович, очевидно, не має собi рiвних. Але мало того: вiн навiть Марфу Галактiонiвну загiтував на таке широке членство i, головне, на таку безкорисливiсть, коли нiкому не вiдомо маленького геройства серед бурхливих подiй нашого, як думає товариш Жан, заздалегiдь i з обуренням вiдкидаючи ганебне мiщанство, з голови до п'ят революцiйного города. — Тек-с!— говорить нарештi, зiдхаючи, Iван Iванович i сiдає на канапу.— Коли хочеш, я буквально не розумiю! — Чого ти, Жане, не розумiєш? — питає Марфа Галактiонiвна. — Та взагалi... З приводу, знаєш, будування соцiалiзму. Товаришка Галакта насторожується. Вона пiдходить до чоловiка i нiжно обiймає його. — Невже i ти вже почав сумнiватися? — говорить вона таємничим голосом i попереддиво заглядає в другу кiмнату: чи не зайшов хто? — Що ти кажеш, голубонько! — нервово махає рукою мiй герой.— За кого ти приймаєш мене? Я просто... не розумiю цих... як би ïх назвати... бузотерiв! Ну, словом, наших супротивникiв. Чого ïм треба? Чого вони хочуть вiд нас? Ну, скажiмо, так: диктатура пролетарiату єсть? Єсть! Вдасть у наших руках? У наших! Фабрики i заводи нацiоналiзовано? Нацiоналiзовано! Червону Армiю органiзовано? Органiзовано! Комiнтерн єсть? Єсть! Профiнтерн єсть? Єсть!.. Iван Iванович на момент зупиняється, виймає з кишенi бiлоснiжну хустку i протирає нею своï роговi окуляри. — Але вiзьми далi! — каже вiн.— Загальне навчання провадиться? Провадиться! До соцiалiзму посуваємось? Посуваємось! Комсомол єсть? Єсть! Пiонери єсть? Єсть!.. Чого ж ïм iще треба?.. Буквально нiчого не розумiю! Марфа Галактiонiвна хитренько примружує своï розумнi очi. — Чого ïм треба?.. — каже вона.— Нiчого ïм не треба, а просто особистi рахунки!.. Позакулiсна боротьба! — Припустiм... припустiм! — раптом ще бiльше починає нервувутись Iван Iванович, i його баритональний бас дiстає дискантових ноток.— Але коли виродження я можу простити рядовим членам партiï, то... вождям (мiй герой робить тут знак величезного наголосу!), вождям я цього простити не можу!.. Такий уже менi характер: стань передi мною на колiна, проси мене, що хочеш роби зi мною, а я все-таки... не можу! Iван Iванович бiгає по кiмнатi, розмахує руками i уперто дивиться на одну крапку на пiдлозi. I здається, що ця крапка не хто iнший, як вищеназваний вождь. I цей вождь стоïть на колiнах i просить милости в Iвана Iвановича. — Ну, добре,— говорить Марфа Галактiонiвна.— Ти дуже не хвилюйся, Жане, а то я боюся за твоє серце. Але Iван Iванович не вгомоняється. Вiн iде до вiкна, вбирає носом приïсний запах резеди з першоï клумби, ловить слухом блакитний резонанс i, мало не переходячи в стан трансу, говорить: — Серце!.. Що менi серце, коли справа йде про iнтереси пролетарiату? Я не люблю похвалятись своєю самовiдданiстю, я не вискакую на партзiбраннях та в газетках з красивими словами... Але дозволь менi хоч дома одвести душу i вилити те, що накипiло... Ти думаєш, менi мало накипiло?.. Ого! Тут Iван Iванович почуває, що йому серце все-таки зрадило: вiн сiдає на канапу i просить води. — Ах, Боже мiй! >— кидає схвильованим голосом Марфа Галактiонiвна i бiжить до графина.— Ти знову розтривожив себе!.. Чи не послати за лiкарем?.. Знову проклятi дискусiйщики! — Не треба, голубонько! Не треба!.. — i Iван Iванович заплющує очi.— Я вже сам не радий, що маю такий палкий характер i таку бiльшовицьковитриману натуру. Але що робити: не можу я спокiйно реагувати на партiйне виродження. Потiм мiй симпатичний герой iде до свого кабiнету. Товаришка Галакта пiдходить до вiкна i дивиться на свою змiну: на синка й на доньку, що в цей мент проходять повз клумби. — Vous aimez les fleurs, мадмуазель Люсi? — питає Марфа Галактiонiвна. — Comment done, madame! — каже мадмуазель Люсi. Тодi хтось стукає в дверi, i в кiмнату йде Методiй Кирилович — колега Iвана Iвановича. Методiй Кирилович, як мишка: очi бiгають, руки бiгають i вся iстота бiгає. Товаришка Галакта каже, що ïй Методiй Кирилович подобається особливо своïми хитренько пiдкинутими бровами та розумною головою. — Тихше,— говорить Марфа Галактiонiвна.— Жан зараз страшенно розтривожив себе i треба дати йому вiдпочинок. Хай ще полежить в кабiнетi. Методiй Кирилович цiлує руку хазяйцi i iнформує, що вiн забiг на кiлька хвилин. Потiм вони сiдають на канапу i ведуть розмови на тему полового питання. — Нiчого не зробиш! — Заплющивши очi, кидає Марфа Галактiонiвна i зiдхає.— Для народу ми вже, по сутi, так би мовити, в принципi, розв'язали цю прокляту проблему, i в цьому сенсi буржуазна наука мусить капiтулювати перед марксизмом. Але, знаєте, єсть ще такi виключнi iндивiдуальностi, що для них полове питання й досi являється загадкою. — Ви, звичайно, маєте себе на увазi? — мило посмiхається своєю хитренькою бровою Методiй Кирилович i зовсiм не нарочито, а випадково, майже позасвiдоме, кладе свою руку на безумовно привабливий таз своєï спiвбесiдницi. — Я не люблю брехати! — знову зiдхає Марфа Галактiонiвна.— I скажу я одверто, без всяких мiщанських забобонiв: iнодi менi так хочеться ласкати чужого мужчину, що ви й не в'являєте! Методiй Кирилович дивиться на дверi кабiнету i, ближче пiдсунувшись то товаришки Галакти, уже гладить ïï безумовно привабливе колiно. — Ïй-богу, не в'являєте! — шепоче товаришка Галакта.— Це таке, знаєте... як би його сказати... бажання, що... Методiй Кирилович починає нервово здригатись, Методiй Кирилович... Але автор в цей момент рiшуче йде вiд дверей. Звичайно, сатирик, як i сатира, цiлком заслужено не користуються поспiхом серед деяких поважних людей нашоï республiки, звичайно, деякi поважнi люди нашоï республiки не без пiдстав вважають, що сатира вiджила свiй вiк i в нашому суспiльствi ïй нема мiсця, але дозвольте все-таки запевнити: ми нiколи не пiдслуховуємо тодi, коли не можна пiдслуховувати. Ми також i не пiдглядаємо тодi, коли не можна пiдглядати. Отже, дозвольте зробити ще декiлька цiлком цензурних зарисовок. II Розмова н а лiжку. Ф i а л к а р о б и т ь п а, а також i те, як дивиться Iван Iванович на соцiалiзм та на комунiзм. Квартира, де живе Iван Iванович зi своєю симпатичною сiм'єю, складається тiльки (тiльки!) з чотирьох кiмнат (не рахуючи, звичайно, кухнi, клозету i ванноï), себто: кабiнету, ïдальнi, дитячоï спальнi (там же спить i мадмуазель Люсi) i спальнi мойого героя та його дружини. Словом, квартирна криза дала себе знати, i мiй герой самовiддано пiшов ïй назустрiч. Iван Iванович, наприклад, нiколи не вимагав окремоï спальнi для своєï куховарки, i Явдоха спить на лiжку, на пiдлозi, в коридорi. Бо й справдi: яке вiн має право вимагати ще одну кiмнату? Йому, звичайно, приємно було б почувати, що його власна куховарка має свiй закуток, але... вiн же цiлком свiдомий партiєць i добре знає, як живуть iншi. Iншим ще гiрше становище: буває й так, що мають не чотири, а тiльки три кiмнати... от, наприклад, Микола Григорович. — Ти, Галакточко, як гадаєш,— звертається мiй герой до своєï дружини.— Невже всi мають по чотири кiмнати? — Звичайно, не всi! — рiшуче iнформує Марфа Галактiонiвна.— Коли б усi мали по чотири, то тодi, може, не було б i квартирноï кризи. А то буває по три i навiть по двi буває! Iван Iванович задоволене посмiхається. — Нi,— каже вiн,— я нiколи не помиляюсь. Почуття пролетарськоï норми мене ще нiколи не залишало. Мiй герой iде до бюста якогось вiдомого марксиста (в нього кiлька таких бюстiв) i задумливими очима дивиться на свого, як каже вiн, ватажка i на iншу кабiнетну, ïдальну та спальну меблю. Вiн згадує бурхливi днi, коли мчалась огняна бiльшовицька кавалерiя i на Заходi стояла тривожна заграва свiтового пожару, коли ще якось зовсiм йому не вiрилось, що вiн таки прийде на деякий час до порiвнюючи спокiйного пролетарського життя серед ворожих, мiщансько-буржу азних держав. Тодi Iван Iванович самовiддано проливав кров во iм'я кращого майбутнього i рiшуче працював з товаришкою Галактою, завiдуючи губернiяльною Наросвiтою. Саме тодi вiн i одержав дещо з вищезгаданоï меблi як сюрприз вiд своïх спiвробiтникiв. Мебля ця й досi була майже новенька i цiлком вiдповiдала новаторським погля дам мойого симпатичного героя. — Але що ж це за мебля? — запитує мене цiкавий читач. — Це — шiсть чи то сiм турецьких килимiв, беккеровський рояль, дюжина вiденських стiльцiв, наукова бiблiотека, дубовий письмовий стiл з вiдповiдним на ньому приладдям, великий стiл (з чорного чи то червоного дерева) для ïдальнi, кiлька лiжниць з пружинними матра цами i т. д. Правда, що iз цiєï мебелi було прикуплено — я напевно не знаю. Але я знаю, що Iван Iванович, будучи скромною людиною, не любить похвалятись своïм сюрпризом. Правда, почуття деякоï прихильности до своïх спiвробiтникiв у нього залишилось аж до сьогоднiшнього дня, але не будемо критись: в часи комунхозiвськоï переписки мiй герой ледве-ледве не одмовився вiд свого сюрпризу. Тiльки завдяки Мар фi Галактiонiвнi i не заплуталась справа. — Ну, добре,— сказала вона.— Припустiм, що спiвробiтники, що подарували тобi цю меблю, реквiзували ïï у якогось помiщика. Але по-перше: хiба це легко було зробити? Реквiзувати? Хiба ïх контрре волюцiонери не могли перебити? А по-друге: чого нам церемонитись, коли приблизно таке ж майно прийшлось залишити нам в свiй час бi логвардiйським бандам?.. I потiм хiба зараз згадаєш, що нам було подарено i що ми прикупили?! Iван Iванович не зовсiм певний був, що його майно було приблизно таке ж, але, будучи людиною з рiшучим темпераментом, не любив сантиментальничати, i, коли на фонi блакитного, нiжно-прекрасного неба появився силует якоïсь майже фантастичноï птички (мабуть, Ґави), вiн сказав агентовi комхозу: — Очевидно, переписуйте все! Я, ïй-богу, зараз не пам'ятаю, де тут i що тут я купив i де тут i що тут менi подаровано. — Дозвольте: як же я буду переписувати, коли ви зовсiм не маєте .казенних речей? Iван Iванович почервонiв. Йому так неприємна була вся ця iсто рiя. Здається, чеснiшоï людини i в свiтi нема, а отже, пiди: скла дається таке неприємне враження, що прямо хоч крiзь землю про валюйсь. — Нi! Я вас прошу переписати! — кинув енергiйно мiй самовiдданий герой.— Бачите, подарунок менi зробили моï спiвробiтники, i я не певний, що тут нема реквiзованих речей. — Дозвольте тодi узнати, де тут речi вами прикупленi? — ïй-богу, не пам'ятаю! — цiлком щиро скрикнув Iван Iванович.— Переписуйте все! — Ну, тодi я зовсiм одмовляюсь вас тривожити! — засоромився вже i агент i, шаркаючи ногами, вискочив iз кiмнати. Таким чином, Iван Iванович проти свого бажання опинився в оточеннi своïх сюрпризних речей. Таким чином, i день його починається, так би мовити, на сюрпризнiй лiжницi. Це один iз тих днiв, коли вже стоïть робочий сезон — осiнь, коли небо iнодi нарочито бризкає на рiзних нитикiв нудними дощами i нацьковує ïх на Iвана Iвановича, коли вже комосередок мойого героя збирається регулярно кожного тижня i бiльшiсть цього комосередку не хоче манкiровати ячейкою в четвер, бо ще зовсiм не вiдомо: буде нова чистка чи нi? Iван Iванович прокидається з почуттям задоволення i з мажорним, цiлком монументально-реалiстичним настроєм. Мiй герой примружує своï короткозорi очi i дивиться на Марфу Галактiонiвну. Товаришка Галакта iще спить симпатичним сном, i ïй сняться, очевидно, м'ятежнi днi у вiддiлi Наросвiти. Iван Iванович ще раз подивився на свою дружину i легенько полоскотав ïï своïми пальцями. Марфа Галактiонiвна дриҐнула ногою й раптом прокинулась. — Ну, так що ж ми будемо сьогоднi обiдати? — питає Iван Iванович i усмiхається мажорно-витриманою усмiшкою. Товаришка Галакта широко позiхає, пiдводиться на таз i пiдбирає волосся. — А що ти думаєш запропонувати? — питає вона. Iван Iванович знову таємно усмiхається тiєю ж таки мажорно-витриманою усмiшкою. — А як ти гадаєш? Ну?.. от тобi й ребус! — Я думаю, що ти знов придумаєш якесь мiщанське меню,— каже незадоволено Марфа Галактiонiвна. — От i не вгадала! — радiсно скрикнув Iван Iванович.— Нiчого подiбного. Я вже по своïй натурi не можу придумати мiщанське меню. Марфа Галактiонiвна незадоволено дриҐає ногою. — Так кажи вже! Буде тобi паяцничати! — Генiяльна iдея! — сказав Iван Iванович.— Ти сьогоднi зроби, будь ласка, малоросiйський борщ, на друге... нiчого не треба, а на третє — зроби желе! — Що за фантазiя! — каже товаришка Галакта.— Як це можна без другого блюда?.. Тодi Iван Iванович просить дружину не хвилюватися i говорить, що вчора вiн бачив у церобкопi свiжi капчушки (тiльки-но привезли) i такi прекраснi капчушки, що аж слинка тече! 1 от вiн надумав: купимо сьогоднi капчушок I пiвпляшки вiрменськоï горiлки. Це йому, ïй-богу, замiнить друге блюдо. — Ти як гадаєш, голубонько? — спитав Iван Iванович i подивився на дружину. — Я гадаю,— каже незадоволено Марфа Галактiонiвна,— що капчушки i вiрменська тобi замiнять друге блюдо. Але як же бути з дiтворою й мадмуазель Люсi? Мiй герой розгнiвано зиркнув на дверi дитячоï спальнi. — Мадмуазель Люсi теж може ïсти капчушки,— рiшуче говорить вiн.— Скажiть, будь ласка, якi нiжностi! Обов'язково давай друге блюдо... Нє, ти, Галакточко, все-таки не вмiєш виховувати челядь в пролетарському дусi. Так, знаєш, легко скотитись i до мiщанства... — Але почекай,— перебиває мого героя Марфа Галактiонiвна.— Справа ж iде. не тiльки про мадмуазель Люсi,— я маю на увазi головним чином дiтвору. Що ïм на друге блюдо? Теж вiрменську i капчушки? Iван Iванович надягає на нiс роговi окуляри й, безпорадно розвiвши руками, каже: — От бiда!.. Нiчого не зробиш: ïм, очевидно, прийдеться приготувати котлети. Таким чином, виясняється, що сьогоднi на друге блюдо нiчого не треба, а треба тiльки — малоросiйський борщ, желе, капчушки, вiрменську горiлку (до речi, мiй герой завжди п'є в мiру) i котлети. Але котлети не на друге, а для дiтей i для всiх iнших, звичайно, крiм Iвана Iвановича, коли Iван Iванович не захоче ïсти котлет. Отже, з iдеологiчно витриманим меню покiнчено. Словом, почався день в сiм'ï Iвана Iвановича. За вiкном уже прогрохотiв грузовий автомобiль i десь закричала м'ятежна сирена, що так тривожить обивателя своïм бадьорим криком. Тодi Iван Iванович iде до тресту, Марфа Галактiонiвна в цей час дає розпорядження Явдосi i мадмуазель Люсi. — Чого ви, Явдохо, так пiзно прийшли сьогоднi? — каже товаришка Галакта, входячи до кухнi. — Я заходила до союзу,— вiдповiдає куховарка. Марфа Галактiонiвна незадоволено пiдводить брови. Вона, звичайно, не проти союзу, навiть за союз. Але все-таки треба тримати себе органiзацiйнiй!. Хiба не можна було зарання попередити хазяйку. — Ви розумiєте мене,— говорить товаришка Галакта.— Ви ж самi знаєте, як я правильно ставлюся до вас. Я вам не раз говорила нашу думку з приводу цього. Це ж ми сказали, що кожна куховарка мусить бути народнiм комiсаром. Але я не виношу анархiзму... Ви розумiєте? Так нiколи не можна збудувати соцiалiзму... За такий вчинок я, звичайно, могла б вас розщитати, але хiба я це зроблю? Хiба я не знаю, що ви зараз нiде не знайдете роботи? Марфа Галактiонiвна говорить таким зворушливим i упевненим голосом, що Явдоха вiдразу ж вiдчуває, як вона негарно зробила, зайшовши на три хвилини до союзу без вiдповiдного дозволу хазяйки, i зрозумiвши, що таким чином не можна збудувати соцiалiзму, просить пробачення. Тодi Марфа Галактiонiвна, прочитавши Явдосi лекцiю полiтграмоти, йде до ïдальнi, де п'ють чай мадмуазель Люсi i дiтвора. — Ну як там Фiалочка? Гарно ïсть? — питає вона. — A la bonne heure, madame! — вiдповiдає мадмуазель Люсi. Тодi товаришка Галакта дивиться матернiм поглядом на дiтвору i каже нiжним соцвихiвським голосом: — Ну, як ви, дiтки, гарно спали? Добре себе почуваєте? Фiалка нiчого не розумiє i тому байдуже ковиряє пальчиком у носi, а Май, що йому вже чотири роки, бадьоро iнформує: — Qui, qui, maman! — Ну й прекрасно! — говорить Марфа Галактiонiвна.— Треба, дiтки, завжди бути задоволеним, не треба забувати, що на вулицi бiгають сотнi безпритульних. Цим дiтям ще гiрше! Вони не мають кватири i бiгають зовсiм, як собачатка. Треба, дiтки, не забувати i ïх. — Qui, qui, maman! — кричить мажорним голосом майже свiдомий Май. Але Марфа Галактiонiвна вже пропонує мадмуазель Люсi повести дiтей на пiвтори години в дитячий садок: мовляв, не можна одривати ïх (себто Мая й Фiалку) вiд колективного життя. Тiльки в колективi дитина загартовується. Гувернантка бере за руку Фiалку й Мая, i вони йдуть до коридора. Тодi Марфа Галактiонiвна допиває свою склянку кофе, допомагає Явдосi поставити посуд в буфет i нарештi сiдає проти вiкна. Вона дивиться туди, де кiнчається город i починаються тихi поля та осiннє М'яко-бiрюзове небо, де прекраснi горизонти тривожать душу тiєю легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрiбнобуржуазного iмпресiонiзму, а зовсiм навпаки: ласкає радiсним спокоєм справжнього мажорного реалiзму. Iнодi в цi хвилини випадково заходить Методiй Кирилович чи то Семен Якович (головний начальник тресту), i тодi чути iз спальнi розмови на таку тему: полова проблема i сучасний побут. Але буває й так, що нiхто не заходить, i тодi на цьому мiсцi застає Марфу Галактiонiвну з Жанною Ней Iван Iванович (вiн приходить iнодi о 5-й годинi). Пiсля обiду мiй герой iде на якесь засiдання. Але коли не йде на засiдання—лягає трохи вiдпочивати. Увечерi, коли субота, Iван Iванович iде з Марфою Галактiонiвною i зi своïм другом дому, Методiєм Кириловичем, в кiнематограф i там дивиться на фiльми радянського виробництва. Iван Iванович не визнає конструктивного театру i визнає тiльки батально-героïчнi та мажорно-реалiстичнi фiльми: вони йому нагадують тi днi, коли вiн проливав кров за радянську республiку, коли по запорiзьких степах мчалась огняна бiльшовицька кавалерiя. Побутово-сатиричних картин мiй герой особливо не любить дивитись. — От нещастя! — каже вiн, випадково попавши на такий фiльм.— Знову мiщанська побрякушка! Дивно: така прекрасна епоха, такi героïчнi днi, i така, можна сказати, песимiстична пустишка! — Але чим з'ясувати появу такого фiльма? — питає Методiй Кирилович, беручи пiд руку Марфу Галактiонiвну.— Якi тут причини? Iван Iванович знiмає окуляри й протирає ïх бiлоснiжною хусткою. — Причини тут яснi,— неохайно кидає вiн.— Марксист не може ïх не розумiти. — Ти, очевидно, маєш на увазi плехановську формулу? — дуже серйозно питає Марфа Галактiонiвна. — Безперечно! — вiдповiдає Iван Iванович.— Буття визначає свiдомiсть. I потiм треба сказати, що нашi письменники страшенно темний i малорозвинений народ. — Яз вами цiлком погоджуюсь! — говорить Методiй Кирилович i тисне руку своєму приятелевi.— До побачення! Iван Iванович i Марфа Галактiонiвна звертають на вулицю Томаса Мора. Тодi починає йти дрiбний осiннiй дощик. Дощик дзвонить у ринвах, i тодi дрiбнобуржуазну душу тривожить печаль — та сама печаль, що штовхає людину, говорячи канцелярською мовою (а ля Стендаль), на дуже невитриманi вчинки (наприклад: примушує не погоджуватись, що в нашому суспiльствi сатира не має свого мiсця), та печаль, що до неï з таким обуренням ставиться мiй милий, симпатичний i надзвичайно корисний для республiки герой. Але в кватирi Iвана Iвановича нiякоï печалi й песимiзму нема. Тут так весело й бадьоро грає електрика своïм матовим блиском i так мило смiється Фiалка i Май, що прямо — мажор. Тут так симпатично й затишно (саме в цьому революцiйне витриманому закутку), що мимоволi починаєш дивуватись i думаєш: Боже мiй, чого ж нам iще треба! От Iван Iванович пiдходить до радiорупора, робить найпростiший рух своєю рукою, i ви раптом чуєте чудовий симфонiчний концерт. I хiба це не елемент соцiалiстичного будiвництва? Саме цей радiорупор? Хiба не за це проливав кров мiй герой, щоб пролетарiат мiг жити для власного задоволення i використовувати для власного ж таки задоволення всi найновiшi досягнення технiки? Правда, частина пролетарiату ще не дiстала собi домашнього радiорупора, але треба ж не забувати, яку ганебну спадщину залишив нам старий режим!.. Ну, взяти хоч би тих же безпритульних. Хто посмiє сказати, що йому (iм'ярек) приємно зустрiчатись з цiєю публiкою, з цими нещасними дiтками? Але що робити! Тут мiщанськiй фiлантропiï нема мiсця! Треба боротися з соцiальними хворобами органiзовано. Саме тому Iван Iванович нiколи й не дiлиться з iндивiдуалiстами-жебраками своєю копiйкою. Май бере за руку Фiалку i виробляє з нею па. Вiн бадьорим i смiливим поглядом дивиться в рупор. МадмуазельЛюсi мило посмiхається. Посмiхаються й Iван Iванович та Марфа Галактiонiвна. Явдоха стоïть на порозi i теж усмiхається. Куховарка усмiхається тiєю радiсною усмiшкою, коли напевне можна сказати, що вона цiлком свiдомо ставиться до свого хазяïна i прекрасно знає, що кожна горняш ка мусить бути народнiм комiсаром. — Гоп-гоп! — б'є в долонi Iван Iванович.— Жвавiш, Фiалочко! Кандидатка в жовтенятка раптом робить прекрасне па, так що мало не всi ахають вiд задоволення. — Ноiа! — скрикнула мадмуазель Люсi. Скрикнув щось i Iван Iванович. Навiть сирена скрикнула десь за вiкном. Але цей останнiй крик почула тiльки Марфа Галактiонiвна. Вона пiдiйшла до вiкна й подивилась у тьму. У ринвах дзвенiв той же дрiбний осiннiй дощик, але товаришка Галакта його майже не чула. Вона мажорно думала про нове лiто, про те, як вони — вся сiм'я — пiсля важкоï роботи одержать вiд свого начальника вiдпустку i мiсце на курортi. Там вони знову побачать чудове море, Кавказькi чи то Кримськi гори i будуть там згадувати знову ж таки минулi днi i будуть там так багато смiятись тим безтурботним смiхом, що так довго дзве нить поетичною луною в не менш художнiх горах. ...Нарештi дiти цiлують Iвана Iвановича в його високий лоб i йдуть слухати соцвихiвських Матерiалiстичних оповiдань, себто зовсiм не iдеалiстичних казок. Марфа Галактiонiвна лягає на канапу, Iван Iвано вич сiдає в крiсло, i починається вечiр спогадiв чи то розмов на теми сучасного полiтичного життя: про комунiзм i соцiалiзм. — Хоч як це й дивно,— каже Марфа Галактiонiвна, поправляючи декольте,— а я й досi не розумiю, чим комунiзм вiдрiзняється вiд со цiалiзму. — Невже не розумiєш? — здивовано питає мiй герой. — ïй-богу!.. Ну, от скажiмо так: що ми сьогоднi будуємо: комунiзм чи соцiалiзм? Iван Iванович знiмає своï роговi окуляри i протирає ïх бiлоснiжною хусткою. — Ну, звичайно, соцiалiзм! — задоволене посмiхається вiн.— Ко мунiзм — це вища форма. — Така вiдповiдь мене не задовольняє,— говорить Марфа Галак тiонiвна.— Ти менi скажи конкретно: чим конкретно соцiалiзм вiдрiзняється вiд комунiзму? Але Iван Iванович не встигає вiдповiсти конкретно. В кабiнетi дзво нить телефонний апарат: мiй герой iде до телефону i буде, очевидно, розмовляти там з Методiєм Кириловичем. Довго вiн просидить у ви щезгаданому кабiнетi — я не знаю, але я знаю, що читачi приблизно вже уявляють собi сiм'ю Iвана Iвановича, i тому переходжу до даль шого, бiльш динамiчного штриха. На мiй погляд, з цього мiсця чита чевi вже не доведеться позiхати, а можливо, доведеться тiльки не сподiвано погодитись, що самокритику тут доведено до кiнця. Ill Мiй герой збирається з товаришкою Галактою на зiбрання комосередку, а також i про те, що трапилось пiсля цього. — Чи не час уже йти нам на ячейку? — сказав Iван Iванович, коли на сусiднiй дзвiницi вдарило до вечiрнi. Марфа Галактiонiвна подивилась на годинника й сказала, що i справдi уже пора. Це був один iз тих четвергiв, коли кожний партiєць комосередку мойого героя органiзовано бере участь у будiвництвi першоï в свiтi радянськоï республiки. Iван Iванович взяв портфель i пiшов у коридор одягатись. Марфа Галактiонiвна теж пiшла одягатись. Вона надiла простеньку червону хустку i старенький жакет, так що виглядала зовсiм симпатично i нагадувала моєму герою робiтницю з тютюновоï фабрики. Iван Iванович теж в цi днi виглядав багато скромнiш, як звичайно. Капелюх вiн брав старенький i навiть виймав з комоди солдатську блузку, що залишилась в нього з часiв воєнного комунiзму. Щось надзвичайно зворушливе було в цьому передяганнi, нiби це передягання було подiбне до того, що його ми спостерiгаємо у вiвтарi. Але в той час, коли пiп надягає на себе шикарну, цiлком iдеалiстичну ризу, тут ми бачимо, як краще вбрання мiняють на скромний, можна сказати, матерiалiстичний одяг i до того ж у звичайному коридорi. Словом, Iван Iванович (товариш Жан) i Марфа Галактiонiвна (товаришка Галакта) воiстину зразково i похвально орiєнтувалися у всiх вимогах епохи переходового перiоду. — Знаєш,— сказав мiй герой, ступаючи калошами i своєю незмiнною парасолькою по асфальту вулицi Томаса Мора.— Менi зараз прийшла генiальна iдея. — Тобi, Жане, вiчно лiзуть у голову генiальнi iдеï,— сказала Марфа Галактiонiвна, ступаючи по асфальту тiєï ж вулицi. Iван Iванович трохи покривився незадоволено, але генiальна iдея, очевидно, не давала йому спокою, i тому вiн почав: — Що соцiалiзм,— почав вiн,— можна збудувати в однiй краïнi — це факт. Це надзвичайно талановито доказано i Ленiном i Марксом. Але, коли нашi дискусiйщик не вiрять в це, то, по-моєму, можна i одмовитись од вищезгаданоï теоретичноï формули. — Що ти мелеш! — оглядаючись, скрикнула Марфа Галактiонiвна.— Ти ще гляди ляпни десь. Чого доброго, подумають, що ти проти побудови соцiалiзму в однiй краïнi. — А я от все-таки настоюю на свойому! — рiшуче сказав Iван Iванович.— Чому ти хочеш, щоб я обов'язково думав по шаблону? Ми зовсiм не проти оригiнальних думок. Я тiльки хочу сказати, що з цiєï формули по сутi можна зробити трохи iншу, яка мусить задовольняти i нас i не може не задовольняти i ïх. Марфа Галактiонiвна зупинилась i здивовано подивилась на свого чоловiка. — Я тебе не розумiю! — сказала вона. — Не розумiєш?.. Ну, як же це так? — задоволене посмiхнувся мiй герой.— Собаку зарито ось у чому: хiба ми будуємо соцiалiзм в однiй краïнi? Ну? Марфа Галактiонiвна знову зупинилась i знову здивовано подивилась на свого чоловiка. — Я тебе все-таки не розумiю! — ще раз сказала вона. Тодi Iван Iванович побiдно визирнув поверх своïх окулярiв i сказав тремтячим вiд задоволення голосом: — А що, як ми для штуки поставимо так питання: Росiя — раз, Украïна — два, Грузiя — три, Бiлорусiя — чотири. Хiба це буде одна краïна? — Але ти не подумав про економiку? — кинула товаришка Галакта. — Правильно! Я про економiку не подумав, але я подумав, що для маси так буде яснiш,— сказав Iван Iванович. — Тодi твоя генiальна iдея є не що iнше, як iлупота,— рiзко кинула Марфа Галактiонiвна. Товариш Жан образився: мовляв, навiщо так ображати його? — Нiчого подiбного! — сказав вiн.— Це буде не зовсiм поганий полемiчний прийом. — Але цей прийом може привести тебе до буржуазноï Украïни. Мiй герой раптом вдарив себе по колiну: мовляв, це вже, ïй-богу, слушне зауваження! Словом, Iван Iванович певний, що ми для маси будуємо соцiалiзм не в однiй краïнi, а саме в кiлькох, але, беручи на увагу той факт, що в центральнiй пресi ще так не ставилось питання i не дебатувалось в цiй площинi, беручи на увагу також те, що на такiй формулi може зiграти хтось, Iван Iванович одмовляється вiд цiєï iдеï i цiлком стоïть на постулатах останнього пленуму ЦК. В таких цiкавих розмовах моï героï пройшли половину путi,— тiєï святковоï путi, що один раз на тиждень (а саме в четвер) веде декого iз iдеологiчно витриманих партiйцiв саме до залу засiдань Iвана Iвановича. Уже вечорiло. То тут, то там — по дорозi — фаркали люкси. У церквi дзвонили до вечiрнi, i дзвiн цей тривожив душу кожного обивателя. Обиватель, очевидно, думав про воскресiння Христа, але Iван Iванович про це зовсiм не думав i нарочито думав про антирелiгiйну пропаганду. Iнша справа гудки на заводах: от коли б вони заревли! О, тодi мiй герой теж вiдчув би якусь тривогу на душi (власне, не на душi — пробачте за цей безпардонний iдеалiзм!—а якось бiльш монiстичне). Але думав би Iван Iванович не про якусь там первiсну християнську комуну, а саме про матерiалiстичну дiалектику. Це зовсiм не значить, що вiн хоче вульгарно прищепити дарвiнiзм до соцiологiï,— Боже борони! Iнакше вiн не йшов би зараз на зiбрання комосередку, так би мовити, per pedes Apostolorum, а найняв би вiзника й поïхав вiзником,— це значить, що Iван Iванович (iз слiв Семена Яковича) завжди був, єсть i буде зразковим будiвничим радянськоï держави. По дорозi до моïх героïв пiдiйшов Методiй Кирилович, i скоро вони входили до залу засiдань комосередку. IV Зал засiдань комосердку, а також i про те, як проходили збори. Це — досить-таки симпатично-декорована кiмната. Кожний ïï закуток нагадує глядачам, що вiн не просто закуток, а головним чином червоний куточок. Тут висять на стiнi мало не всi вождi революцiï. Крiм вождiв, тут багато рiзних революцiйних плакатiв з рiзними текстами — профсоюзного, комсомольського та -iншого походження. Тексти страшенно цiкавi, художньо витриманi (художня простота!) i такi переконуючi, що погляд нiколи на них довго не затримується: одразу все ясно й зрозумiло. На правiй стiнi в ореолi монументального реалiзму висить мiсцева стiнгазета. Це надзвичайно цiкава газета. Там вам i оригiнальнi вiддiли, як от: маленькi дефекти великоï машини, тут вам i ïдкi сатири на мiсцеве начальство, як-от: шашнi бувшоï кандидатки в комсомол машинiстки Попадько. ...Iван Iванович сiв на першому стiльцi у першому ряду. Поруч його сiла Марфа Галактiонiвна, а далi — Методiй Кирилович. Було тихо. Тiльки зрiдка прокидалось то тут, то там стримане шепотiння. Раз у раз рипали дверi, i зал потроху залюднювавсь. За вiкном настирливо дзвонили до вечiрнi, i смiшно було, що десь там, у церквi, люди стоять перед лампадками i думають про iдеалiстичнi катакомби перших християнських мученикiв, а тут нiяких лампад нема, свiтить цiлком матерiалiстична електрика i люди думають без всякоï iдеалiстичноï белiберди. — Ти пам'ятаєш, яку поставлено сьогоднi доповiдь? — спитав тихим голосом Iван Iванович i подивився на Марфу Галактiонiвну. — Хiба ти забув? — сказала товаришка Галакта.— Та сьогоднi ж доповiдь про останню вилазку проти самокритики. — О! — сказав Iван Iванович i пiдняв свiй нiжно-бiлий вказательний палець. I вiн мав .рацiю саме так пiдняти палець. Це значило, що мiй герой сьогоднi буде уважно ловити кожне слово i нi разу не задрiмає тiєю безм'ятежною дрiмотою, коли певний, що можна спокiйно трохи поспати, бо, по-перше, в потрiбний момент (коли голосують одноголосно) Марфа Галактiонiвна легенько штовхне його пiд бiк, i, по-друге, Iван Iванович певний був, що його комосередок нiколи не зрадить iнтересiв пролетарiату. — Iнтересно послухати! — сказав мiй герой i подивився на Методiя Кириловича. — Надзвичайно iнтересно! — сказав Методiй Кирилович i, пiдсунувшись ближче до свого друга, промовив таємничим голосом: — у нас... теж єсть!.. — Що єсть? — не зрозумiв Iван Iванович. Методiй Кирилович подивився бистрими очима по сторонах — праворуч, лiворуч, назад — i нарештi прошепотiв чiтко i рiшуче: — Дискусiйщик! Ви розумiєте? Справжнiй дискусiйщик... От вгадайте, де вiн? Iван Iванович вiд такоï несподiванки аж одкинувся назад. — Що ви говорите? — сказав вiн схвильовано.— В нашiй примiрнiй ячейцi єсть дискусiйщик?.. Галакточко, ти чуєш? Але Марфа Галактiонiвна вже почула цю сенсацiю i уважно розглядала обличчя присутнiх членiв. — Чи не кур'єр? — спитала вона, пронизуючи поглядом дальню фiгуру, що самотньо сидiла в останньому ряду. — Нє! — рiшуче одрубав Методiй Кирилович. Тодi Марфа Галактiонiвна знову забiгала очима по стiльцях. Комосередок явився вже, так би мовити, in corpore: прийшли всi члени колегiï, прийшли завiдуючi вiддiлами i начальники та замiсники рiзних канцелярiй, прийшов уже голова мiсцевкому i три рядових службовцi, прийшла й органiзаторша жiнок i ïï органiзацiя: секретарша головного начальника, секретарша головного зама i жiнка головного начальника (остання, як i Марфа Галактiонiвна, нiде не посiдала посади i, як i Марфа Галактiонiвна, доглядала своïх дiтей). Словом, не прийшли ще тiльки секретар комсомолу i сам головний начальник, що мусiв сьогоднi робити доповiдь. ...Товаришка Галакта губилась в догадках i нiяк не могла вгадати, хто ж цей дискусiйщик. — Ага! — сказав нарештi Iван Iванович.— Я тепер знаю: це, очевидно, уборщиця! — Нiчого подiбного! — сказав Методiй Кирилович.— Уборщиця не може бути дискусiйщицею, бо вона тiльки кандидатка в партiю. — Ну, так хто ж такий? — мало не скрикнула Марфа Галактiонiвна.— Ну, не мучайте мене!.. Методiй Кирилович побачив, що далi вiн i справдi не має комунiстичного права мучити своïх товаришiв i, скосивши очi, сказав iронiчно: — От вiн!.. Товариш Лайтер! — Товариш Лайтер? Що ви кажете! — розвiв руками Iван Iванович.— Нiколи б не подумав. Такий тихенький i лагiдний — i на тобi! Воiстину: в тихому болотi завжди чорти водяться. Марфа Галактiонiвиа вп'ялась очима в маленьку фiгурку товариша Лайтера (вiн сидiв далеко лiворуч). — Так,— сказала вона, зiдхнувщи,— вiн може! Вiн може бути дискусiйщиком. Ти зверни увагу, Жане, на його обличчя — воно страшенно блiде i, я б сказала, майже дегенеративне. Менi чомусь завжди здавалось, що вiн анархiст-iндивiдуалiст. — Ви, може, думаєте, що вiн i справдi якiсь iдеï найшов? — сказав Методiй Кирилович, бiгаючи очима по пiдлозi.— Нiчого подiбного! Свiй! Свiй свого, так би мовити... От в чому сiль! — Що ви цим хочете сказати? — спитав недогадливий Iван Iванович. — Та то я... так! — байдуже махнув рукою Методiй Кирилович. Але це таємне свiй заiнтригувало Марфу Галактiонiвну, хоч вона i розумiла, в чому справа. — Ви вiчно говорите натяками! — незадоволено сказала вона. — При чому тут свiй? — Та то менi просто жалко товариша Лайтера,— сказав Методiй Кирилович.— Це буде ще одна зачiпка для антисемiтiв: знову, скажуть, єврей! Потiм Методiй Кирилович почав розповiдати, як його колись до глибини душi обурювало дiло Бейлiса i як вiн взагалi страшенно симпатично ставиться до євреïв. Навiть бiльше того: вiн вважає, що найгенiяльнiших людей дала саме ця нацiя. — От, примiром, вiзьмемо Христа,— сказав вiн.— Наш народ i досi не знає, що Христос був єврей. — А де вiн тепер працює? — спитав Iван Iванович. — Христос? — здивовано подививсь Методiй Кирилович. — Та який там Христос! Товариш Лайтер! Мiй герой вже давно надiв другу пару окулярiв i уважно розглядав дискусiйщика. Його зовсiм не обходить, що товариш Лайтер єврей: соцiальна боротьба не знає нацiональних рамцiв, i вiн, як витриманий партiєць, мусить бити всякого, хто так чи iнакше пiде проти самокритики i, значить, проти пролетарiату. I, коли Iван Iванович узнав, що в останнiй час товариш Лайтер завiдує трестiвською бiблiотекою, вiн тут же вирiшив: iнтелiгент! деморалiзований член партiï! Але на товариша Лайтера дивились зараз мало не всi члени комосередку. Марфа Галактiонiвна передала новину сусiдцi, сусiдка сусiдовi i т. д. Погляди були пронизливi i такi iдеологiчно-витриманi, що дискусiйщик, здається, ще бiльш зблiд. ...Нарештi на дзвiницi покинули дзвонити. Вечiрня почалась. Тодi до залу увiйшов головний начальник i секретар комячейки. В залi ще тихше стало, навiть зникло шушукання. Все причаïлось в напруженнi: дисциплiна в комгуртку була зразкова, i члени осередку органiзовано i по-товариському поважали свого начальника. — Товаришi,— сказав секретар, сходячи на трибуну.— Прошу намiтити кандидатуру на голову даного зiбрання. — Семена Яковича! — скрикнуло одразу кiлька голосiв. Головний начальник (Семен Якович) поправив свою краватку, мило усмiхнувся й розвiв руками: мовляв, не можу! Дякую, тисячу разiв дякую за таке зворушливе довiр'я, але — не можу! Вiн зрiдка показував на своє горло, i присутнi могли подумати, що справа в задусi (головний начальник теж страждав на зажирiння серця), але цi припущення (правда, ïх i не було) одразу ж розвiяв секретар. — Семен Якович сьогоднi не може головувати,— сказав вiн,— бо сьогоднi Семен Якович робить доповiдь. — А... а... це iнша справа,— загуло в залi, i комосередок, добре пам'ятаючи вирiшення партiï про середпартiйну демократiю, запропонував кандидатуру з низiв. — Методiя Кириловича! — знову скрикнуло одразу кiлька голосiв. Iвановi Iвановичу якось неприємно йойкнуло пiд серцем. Рiч у тiм, що вiн з Методiєм Кириловичем був, так би мовити, на рiвних правах: обидва були члени колегiï i обидва вважалися замами. I тому, коли комосередок пiсля головного начальника називав iм'я Методiя Кириловича, мiй герой завжди почував себе не зовсiм гарно i думав, що трапилось велике непорозумiння. Марфа Галактiонiвна одразу помiтила це. — Я гадаю, так i треба! — сказала вона, коли Методiй Кирилович не тулився вже до неï i сiв на мiсце голови зiбрання (звичайно, пiсля одноголосного голосування).—Саме його й треба було вибирати по останнiй iнструкцiï з ЦК. Не можна ж весь час вибирати Семена Яковича й тебе. Треба ж видвигати й бiльш нижчi iнстанцiï. Iван Iванович з вдячнiстю подивився на свою дружину i, можна сказати, трохи заспокоïвся. — Товаришi! — сказав Методiй Кирилович.-^ Перше питання нашого порядку дня — це остання вилазка проти самокритики. Слово має Семен Якович. В залi зовсiм змертвiло. Навiть чути було, як ударив по вiкнах дрiбний осiннiй дощик. Частина поглядiв пронизала головного начальника, що в цей момент зiйшов на трибуну i вже положив конспект для доповiдi — номер Правди, частина комгуртка дивилась на товариша Лайтера, що в цей час нервово ламав вальцi i уперто дивився на пiдлогу. — Товаришi! — почав головний начальник.— На попередньому зiбраннi я робив доповiдь про режим економiï. Що я говорив? Я говорив, що до режиму економiï ми, комунiсти, не можемо ставитись пасивно i потiм я говорив, що таке режим економiï. Що ж таке режим економiï? Режим економiï є один iз останнiх бойових лозунгiв нашоï пролетарськоï партiï, i треба його розумiти не тiльки... е... так би мовити, в широкому масштабi, але треба найти йому мiсце i в нашому особистому життi. Беремо знову ж таки олiвець. Без режиму економiï як би ми до нього ставились? Ми до його ставились... е... е... так би мовити, неохайно. Я сам мав честь бачити, як один iз наших шановних товаришiв (тут Семен Якович мило усмiхнувся й подивився на управ-дiла) викинув у кошика олiвець на 1/2, приблизно, ще не списаного вершка... Тек-с!.. хе... хе... Головний начальник зупинився, налив з графина води й, запиваючи водою початок своєï цiкавоï промови, батькiвським весело-докiрливим оком дивився на управдiла, що викинув у кошик олiвець на 1 /2 приблизно ще не списаного вершка. Дивилась в цей час i вся авдиторiя на вищеназваного управдiла. Але нiхто не дивився на управдiла вовком: всiм грала на устах мила й симпатична усмiшка, хоч i трохи докiрлива, як i головному начальниковi, бо всi були певнi, що управдiл цiлком свiдома людина i цього бiльше не зробить. — Тек-с! — продовжував Семен Якович.— Але що треба було зробити при iншiй ситуацiï?.. Е... е... Так би мовити, при режимi економiï?.. Ну-с?.. Треба було цього олiвця не викидати в кошика, а купити для нього наконечника за двi копiйки i списати олiвець до кiнця. Ну-с?.. От що, на мiй погляд, є режим економiï, так би мовити, в буденному життi. Головний начальник ще налив з графiна води i запив дальшу частину своєï цiкавоï промови. — Тек-с!..— продовжував вiн далi.— I коли я тепер пiдходжу до останньоï вилазки проти самокритики, то що я бачу в нiй? Я в нiй бачу ту ж саму несвiдомiсть!.. Цим я зовсiм не думаю образити нашого шановного Климентiя Степановича i прирiвняти його цiлком законну помилку з олiвцем до беззаконноï вилазки проти самокритики, але елементи несвiдомости... е... е... так би мовити, трохи сходяться! — Семене Яковичу! — скрикнув управдiл.— Я свою помилку давно вже визнав. Для мене нема самолюбства в партiйних справах. — Прекрасно! — сказав головний начальник.— В партiйних справах i не може бути самолюбства. Треба завжди одверто i публiчно визнавати своï помилки... Але позвольте до дiла... Отже... е... е... остання вилазка проти самокритики. Тут докладчик зробив вiдповiдно серйозне обличчя, вийняв з боковоï кишенi пенсне, розгорнув Правду i совiсно, без всяких лiричних рефренiв, цiлком конкретно розповiв комосередковi те, що було написано в газетi з приводу самокритики i що читали партiйцi i що вони мусiли ще прослухати. Доповiдь була цiкава й авдиторiя так захопилась нею, як нiколи. — Тепер дозвольте зрезюмувати! — сказав нарештi головний начальник.— Отже, остання вилазка проти самокритики є, так би мовити, цiлком несвiдомий i бузотерський акт. Але ми вiримо, що товаришi визнають своï помилки i покинуть бузу. Коли ж вони цього не зроблять (тут Семен Якович прийняв вiдповiдно суворе обличчя), то,.. е... е... пролетарiат примусить ïх це зробити! Гучнi оплески покрили промову оратора. Хтось скрикнув: Хай живуть нашi вождi i авдиторiя, зробивши Семену Яковичу овацiю, мало не проспiвала Iнтернацiонал. Такого ентузiазму давно вже не було в комосередку, i вiдчувалось, що загроза з боку Лайтера мiцно з'єднала ввесь, коли так можна висловитись, авангард пролетарiату. — Товаришi! — сказав Методiй Кирилович, коли авдиторiя стихла.— Хто хоче взяти слово? Всi подивились на того ж таки товариша Лайтера. Хто ж, як не вiн, мусить перший виступити? Звичайно, йому не зовсiм приємно боротись з такою витриманою авдиторiєю, але що ж робити: не лiзь куди не треба! — Дайте менi слово! — сказав нарештi товариш Лайтер. По авдиторiï пронiсся шум i раптом стих. Так буває перед грозою, коли замирають дерева i десь далеко синiє грiзний тайфун. Чути було, як у вiкно б'є дрiбний осiннiй дощик i як Iван Iванович протирає собi роговi окуляри бiлоснiжною хусткою. — Товаришi! — сказав товариш Лайтер.— Я не тiльки не думаю виступати з критикою постанов ЦК, я, навпаки, я... Але тайфун уже налетiв: авдиторiя зашумiла. Скажiть, будь ласка, яка самовпевненiсть! Вiн не думає виступати з критикою постанов ЦК? Боже мiй, до чого ми дожили! Який-небудь шпiнгалет i... з такими претензiями: вiн не думає виступати проти постанов ЦК! Яке нахабство, яка самозакоханiсть. — Товаришi! — скрикнув товариш Лайтер i ще бiльше зблiд. Дозвольте менi висловити деякi думки з приводу справжньоï постановки самокритики. — Що таке? Що вiн там каже?.. справжньоï постановки самокритики? Скажiть, будь ласка, який науковий спiвробiтник! Яка самозакоханiсть!.. Ну, це вже занадто! Ми не припустимо, щоб рiзнi шпiнгалети морочили нам голову своєю демагогiєю. — Товаришi! — ще раз скрикнув товариш Лайтер.— Я тiльки хочу дещо сказати про членiв нашого комосередку... Я... Авдиторiя ще бiльше зашумiла. В кожному прокинувся бойовий дух, коли так можна висловитись, бiльшовицького старогвардiйця, i кожному хотiлось пiдскочити до трибуни i скрикнути: Досить нам меншовицьких промов! — Товаришi! — востаннє скрикнув товариш Лайтер.— Я... я... я... ми... ми... ми... Але даремно: тайфун бушував! Тодi Методiй Кирилович зробив знак рукою, i тайфун зник. Методiй Кирилович звернувся до товариша Лайтера з милою, батькiвською усмiшкою: — Як бачите, товаришу Лайтер, авдиторiя вас не хоче слухати. Я тут зовсiм нi при чому. Очевидно, вашi iдеï користуються в масi поспiхом. Товариш Лайтер знизив очi (йому, очевидно, було нiяково за своï ухили i за провал своïх iдей в масi), i сiв на своє попереднє мiсце. — Хто ще хоче взяти слово? — сказав Методiй Кирилович. Iван Iванович вiдчув, що тепер якраз прийшла черга за ним. Саме тепер i вiн мусить виступити i показати свiй ораторський хист в боротьбi з мiсцевою опозицiєю. — Я прошу! — сказав мiй герой i, побiдно ступаючи, зiйшов на трибуну. Мiй рiшучий i симпатичний герой положив свiй портфель на портфель головного начальника, протер своï окуляри бiлоснiжною хусткою й почав: — Дорогi товаришi! Наш друг, товариш Лайтер, хоче взяти на себе роль мiсiонера i проповiдувати своï сумнiвнi i, як ви бачили, безгрунтовнi iдеï в тiй краïнi, яка нiколи не була християнською — episcopus in partibus. Ви розумiєте?.. Тут Iван Iванович, як i його начальник, налив з графина води i побiдно подивився поверх окулярiв на авдиторiю: мовляв, єхидний початок? — Ловко! — пронiсся шум похвали по авдиторiï. — Але,— продовжував мiй герой,— ми таких мiсiонерiв не приймаємо!.. (Голоси: Правильно! Правильно!). Попереднiй оратор, себто товариш Лайтер, багато розпинався з цiєï трибуни, запевняючи нас, що самокритика нам не потрiбна, що самокритика загальмує наш господарчий процес, що i т. д. i т. п. А я от говорю — нiчого подiбного! Вона не може загальмувати господарчий процес! (Голоси: Правильно! Правильно!). Хто повiрить товаришу Лайтеру? Ну, скажiть менi: хто йому повiрить? — Нiхто! — скрикнуло одразу кiлька голосiв. — Цiлком справедливо: нiхто! Тисячу разiв — нiхто! (Мiй герой вже входив в азарт). Ми всi пам'ятаємо, як важко нам було завоювати диктатуру пролетарiату, скiльки ми крови пролили на полях громадянськоï вiйни, скiльки наших дорогих товаришiв розстрiляно в контррозвiдцi, i ми не можемо мовчати i не сказати товаришу Лайтеру: уберiть, будь ласка, вашi сумнiвнi руки вiд досягнень пролетарiату i не морочте нам голови! Ви хочете розколоти партiю, але це вам не вдасться. Ви хочете... але — досить! Досить!... Тут Iван Iванович раптом взявся за серце i сказав, що вiн не може скiнчити своєï промови, бо боïться за розрив серця. Авдиторiя покрила Iвана Iвановича гучними i вдячними оплесками. Видно було, що товариш Лайтер i справдi помилився: осередок був цiлком iдеологiчно витриманий. Пiсля Iвана Iвановича ще виступали промовцi, але все вже було ясно, i тому Методiй Кирилович закрив зiбрання. Комосередок повалив на вулицю. Дощик в цей час ущух i над городом мовчазно стояли важкi осiннi хмари. ...— Ну як я його? Добре? — спитав Iван Iванович. — Ти сьогоднi прекрасно говорив,— сказала Марфа Галактiонiвна.— Мар'я Iвановна прямо захоплена твоєю промовою. — Шкода тiльки, що менi серце не дає розiйтися! — зiдхнув мiй герой.— Тепер я цiлком переконаний, що маю ораторський хист. Цiлком! V I от моï симпатичнi героï увiйшли вже в свою кватиру, також i про те, як може звичайний випадок наробити багато неприємностей. I от моï симпатичнi героï увiйшли вже в свою кватиру. Всюди зразковий порядок i все на своєму мiсцi. Явдоха порається у кухнi бiля помийного корита, мадмуазель Люсi вишиває сорочку своєму майбутньому нареченому. Дiти уже сплять безм'ятежним сном. — Ти не пам'ятаєш,— спитав Iван Iванович,— менi не подавали на зiбраннi записок? — Здається, нi! — сказала Марфа Галактiонiвна. Мiй цiлком задоволений герой одсунув од себе чашку з чаєм i взяв портфель. — А все-таки подивимось! — сказав вiн.— Може, я так захопився, що й не помiтив, як укинув якось. Iван Iванович полiз у теку i почав там ритись. Рився вiн не довго, бо раптом натрапив на якийсь документ. Вiн витяг його. — В чому справа? — сказав Iван Iванович i зблiд. — Що ти там найшов, Жане? — спитала Марфа Галактiонiвна. Iван Iванович подивився на дружину розгубленими очима й передав ïй документ. Марфа Галактiонiвна вихопила iз рук Iвана Iвановича вищезгаданий таємний документ i теж зблiдла. — Як ти гадаєш,— спитав Iван Iванович.— Що це значить? — Не розумiю! — розвела руками Марфа Галактiонiвна. — Чи не пiдсунув хтось нарочито... з метою скомпромiтувати мене? Як ти гадаєш? Марфа Галактiонiвна уважно подивилась на стелю: вона думала. Вона довго думала i нарештi сказала: — Все можливо... — сказала вона.— Я знаю: у тебе багато ворогiв. — Що ти кажеш, Галакточко! — скрикнув Iван Iванович.— У мене багато ворогiв? Чого ж ти менi ранiш про це не говорила? — Я не хотiла тебе турбувати! — зiдхнула Марфа Галактiонiвна.— Навiщо про це говорити, коли в тебе й так погане серце! — Хто ж тi вороги? — знову скрикнув Iван Iванович. — Я не знаю! — зiдхнула Марфа Галактiонiвна.— Як я ïх можу знати, коли вони таємнi. Iван Iванович в розпуцi схопився руками за своє волосся й похилився на стiл. Проте вiн мав рацiю: документ, що його хтось пiдсунув у його портфель, i справдi був страшний документ. Це була хоч, може, й легальна, але, на жаль, ще не оголошена стенограма якогось пленуму ЦК. Це була, можливо, зовсiм не таємна, а можливо, й цiлком таємна книжечка, бо мiй герой ïï, на жаль, зовсiм не читав, а прочитати зараз (та ще й всю!) вiн нiяк не мiг. Як нарочито, в цей момент за вiкном знову побiг дрiбний осiннiй дощик, i здавалося уже Iвану Iвановичу, що й справдi в нашому життi є мiсце для мiнору i що ке завжди однаково свiтить електрика: iнодi бадьорим радiсним свiтлом iдеологiчно витриманого куточка, а iнодi трохи iнакше. — Ну, так що ж робити? — спитав Iван Iванович пiдстреленим голосом. — Очевидно, треба цю книжечку негайно спалити — i квит! — сказала Марфа Галактiонiвна. — Спалити? А ти певна, що ïï не нарочито пiдложено менi? А що як спитають, де я ïï дiв?.. Може, однести ïï Семену Яковичу? — I це не дiло! — сказала Марфа Галактiонiвна.- Знову ж таки спитають, де ти ïï взяв? — Боже мiй! — простогнав мiй герой.— Що менi робити! Марфа Галактiонiвна теж не знала, що робити. Чого тiльки вона не передумала в цей момент. Але проклятий документ -загадково маячiв на столi i розгадки не видно було. Але от раптом почало вияснятись, i Марфа Галактiонiвна скрикнула. — Я вже знаю! — скрикнула вона.— Це непорозумiння! — Що ти хочеш сказати? — з полегшенням зiдхнув Iван Iванович. — Я хочу спитати тебе: де лежав твiй портфель? Здається, на портфелi Семена Яковича? Iван Iванович приложив пальця до своïх уст i задумався. — Здається,— сказав вiн,— здається, на портфелi Семена Яковича. — Ну й от! Так знай же: цей документ положив у твiй портфель не хто iнший, як Семен Якович, i положив зовсiм випадково. — Як так випадково? — не зрозумiв Iван Iванович. — А так! Я пам'ятаю, вiн щось виймав зi свого портфеля, i, очевидно, саме цю книжечку. Вiн, мабуть, хотiв нею iлюструвати свою промову, але потiм передумав i положив ïï... та уже не в свiй портфель, а випадково — в твiй! — Генiальна iдея! — скрикнув Iван Iванович.— Ти, голубко, ïй-богу, як Шерлок Холмс... Тiльки як його спитати? — Ну, це просто,— сказала Марфа Галактiонiвна.— Iди зараз до телефону i поцiкався, чи не загубив вiн чогось iз свого портфеля. Мiй герой схопивсь зi свого стiльця й побiг до кабiнету. Чути було, як вiн нервово взяв рурку i чiтко сказав: — Сорок ноль два... Не вiльно?.. Фу!.. Чорт!.. Чути було, як вiн знову сказав: 4002, але зчову було не вiльно. I так до трьох разiв. На четвертий раз Iвана Iвановича сполучили з Семеном Яковичем, а за двi хвилини мiй герой вже вскочив до ïдальнi. — Ти не помилилась! — скрикнув вiн i схопив в своï обiйми свою симпатичну й догадливу дружину.— Ти не помилилась! Семен Якович випадково положив цей документ у мiй портфель! Марфа Галактiонiвна надзвичайно радiла такому щасливому кiнцю i запропонувала навiть Iвану Iвановичу повечеряти з вiрменською. I от Iван Iванович вже лежить на своïй сюрпризнiй лiжницi i читає останнiй номер Правдн. З радiорупора чути оркестр якоïсь оперетки, а з кухнi чути, як Явдоха порається бiля помийного корита. Марфа Галактiонiвна зняла спiдницю й залишилась в панталонах. Вона пiдiйшла до дверей в дитячу спальню i сказала: — Eccoutez! Передайте менi, будь ласка, ночний горщик. — Avec plaisir, madame,— сказала мадмуазель Люсi i передала сосуд. Потiм мадмуазель Люсi пiшла до дитячих колисок, де вже спали безм'ятежним сном Май i Фiалка, а Марфа Галактiонiвна полiзла на сюрпризну лiжницю й посунула Iвана Iвановича до стiни своïм шикарним торсом. ...— Ну, а все ж таки,— сказала вона.— Чим же соцiалiзм вiдрiзняється вiд комунiзму... Конкретно? — Боже мiй! Я ж тобi вже говорив,— сказав Iван Iванович,— комунiзм — це вища, так би мовити, iдеальна суспiльна форма. Марфа Галактiонiвна широко позiхнула й погасила електрику. Скоро в кiмнатi чути було легенький храп. За вiкном мжичив осiннiй дощик мажорного сезону. Пiсля трагiчноï подiï з вищеназваним документом Iвану Iвановичу снились поля i м'яко-бiрюзове небо, де прекраснi горизонти тривожать душу тiєю легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрiбнобуржуазного iмпресiонiзму, а зовсiм навпаки: ласкає радiсним спокоєм мажорно-монументального реалiзму. VI Чим же треба кiнчити, а також i про те, що ж не дає авторовi скiнчити негайно. Чим же треба кiнчати? Кiнчати, очевидно, прийдеться не сном Iвана Iвановича (хай вiн собi спить на здоров'я), а описом такого трагiчного фiналу, що все-таки звалився на зовсiм i нiяк невинну голову мойого iдеологiчно витриманого героя. Правда, славетний винахiд (про нього далi, це саме той винахiд, що зробив iм'я Iвана Iвановича безсмертним!) примушує автора написати ще невеликий роздiл, але, по-перше, цей передостаннiй роздiл є, так би мовити, роздiл не обов'язковий (нетерплячий читач може його й не читати), а, по-друге, великим злочином було б обминути те, чого обминути нiяк не можна. Отже, пiсля осени прийшла, як i треба було чекати, зима. Морози були лютi, але мiй герой самовiддано томився в духотi: його будинок, що на вулицi Томаса Мора, викликав на соцiалiстичне змагання (так саме i написано в домкомiвських книжках) будинок, що на вулицi Щукина, i тому не можна було пiдкачати навiть в сенсi опалення: кожний iз будинкiв доводив, що вiн теплiший за свого супротивника i що вiн не тiльки умiє боротись з буржуазiєю, але й з природою з поспiхом сперечається. I от колись, сидячи в такiй от духотi, Iван Iванович сказав: — Галакточко! — сказав колись Iван Iванович.— Я почуваю, що я можу прислужитись своïй партiï, по-перше — партiйною та радянською роботою, а по-друге — й своïми винаходами. — Що ти надумав, Жане? — сказала Марфа Галактiонiвна, кусаючи державнi горiхи (вона нiколи принципово не купувала горiхiв у приватника i ïла тiльки державнi горiхи з державних лiсiв, саме тi, що, як подарунок, присилав ïй брат — лiсничий). Ну, говори — я послухаю. — Бачиш,— промовив Iван Iванович,— сидiв я оце й думав про лiто. Прийде, значить, лiто, а з ним прилетять i мухи. Ти уявляєш, як вони перешкоджають нашiй роботi? Жах! Так от я й вирiшив: треба вигадати якусь мухобойку. I я вигадаю, даю тобi чесне комунiстичне слово. Ти думаєш, що менi бракує таланту? Ну, не скажи, голубонько! — Чому ж бракує? — промовила товаришка Галакта, пiдкочуючи очi до лоба.— Я зовсiм не сумнiваюсь! Буває так, що талант проявляється навiть у простого народу, а ти ж iнтелiгент, з вищою освiтою. Такий вiдгук з боку дружини на його бажання винайти мухобойку так пiдбадьорив мойого героя, що вiн тут же приступив до роботи. По-перше, вiн написав заяву до свого комосередку, щоб його звiльнили вiд партнавантаження (бюро комосередку вже на другий день звiльнило його вiд партнавантаження як наукового робiтника, що працює над власним винаходом), а подавши заяву, взявся за мухобойку. Всю зиму Iван Iванович самовiддано ламав собi голову i тiльки напровеснi прийшов до того висновку, що вiдповiдно найновiшим досягненням технiки, мухобойку треба зробити за допомогою електрики. Тодi Iван Iванович почав студiювати деякi дисциплiни i почав робити спроби. На його столi появились електроскопи з листочками, вiн утворював, скажiм, протилежнi електрики на сполучених електроскопах, вiн ловив електричний вiтер i гасив ним свiчку. Вiн звертався до лейденськоï банки та франклiнового колеса i, нарештi, пiсля довгоï працi, вражений був раптом у саме серце загадкою про т. зв. спробу Гальванi. Як вiдомо, Гальванi довiв, що м'язи й нерви у тварини можуть бути за джерела електрики, але Iвана Iвановича страшенно зворушило те, що при сполученнi нерва i м'язiв жаби, скажiм, жаб'яча нiжка дриҐає. Зворушувало саме те, що вона дриҐає. Мiй герой iнакше i не уявляв собi смерти мухи на електричнiй мухобойцi, як смерть, що ïй, так би мовити, прелiмiнарне вiдповiдало дриҐання нiжками. В скорому часi Iван Iванович зробився героєм дня нашого, як вiн говорить, заздалегiдь i з обуренням вiдкидаючи ганебне мiщанство, з голови до п'ят революцiйного мiста: вiн таки винайшов електричну мухобойку. Про нього заговорили всюди, а Марфа Галактiонiвна стала ще бiльше поважати його. Секрет винаходу не було оголошено, але вiдомо було, що мухобойка надзвичайно оригiнальне била мух: коли муха сiдала на апарат мойого героя i саме на тому мiсцi, де за проектом бажано було, щоб вона сiла, електрика обов'язково вбивала ïï. — От тiльки бiда,— говорив Iван Iванович,— що муха не завжди сiдає там, де треба... Ну, нiчого,—додавав вiн.— Нiчого!.. I вiн мав рацiю — так додавати. Головне — початок, а потiм якось удосконалиться: коли не вiн удосконалить свiй апарат-мухобойку, то синок його Май, пiдрiсши, завершить справу свого талановитого батька-винахiдника. Одним словом, Iван Iванович на деякий час заспо коïвся. Саме на той час, поки його голову знову не пронизала нова ге нiальна iдея. Як уже було сказано, будинок мойого героя був у станi соцiалiстич ного змагання. Цей надзвичайно похвальний факт теж мiг би навести Iвана Iвановича на ту думку, що соцiалiстичне можуть змагатисяне тiльки колективи, але й окремi iндивiдууми, та цього не трапилося, а на вiв його на цю думку (хоч на перший погляд i дивно!) — навiв його власний радiорупор. Вiдпочивав, значить, мiй герой на канапi i чекав чергового концерту з мiсцевоï радiостанцiï. Май i Фiалка гралися в спальнi з мадмуазель Люсi, товаришка Галакта сидiла з його другом Методiєм Кириловичем у кабiнетi. Раптом зашипiло. — Гало! Гало! Говорить радiостанцiя на хвилi...— i т. д. Прекрасно! Але чує тут Iван Iванович вiд конферанса, що радiо станцiя бере сьогоднi на себе роль плацдарму для соцiалiстичного змагання. Конкретно кажучи, сьогоднi (конферанс говорить) зма гаються: балабаєшник, скрипник, бандурист, пiанiстка, домрист, гар монiст та гобойщик. — Iнтересно послухати! — подумав мiй герой.— Подивимось, хто кого! Першим виступив балабаєшник. Беручи до уваги, що саме так, по вищезазначеному, змагатися можуть тiльки здоровi мажорнi елементи нашого суспiльства, балабаєшник на цей раз найшов можливим заграти якусь песимiстичну пiсеньку, що ïй досi не давали мiсця на радiо станцiï. В такому ж дусi грали й iншi змагальники. Мiй герой спершу незадоволено хитав головою, але потiм прийшов до тiєï ж думки, що й балабаєшник (саме так, по вищезазначеному, змагатися можуть тiльки здоровi, мажорнi елементи нашого суспiльства), i, прийшов ши до цiєï думки, раптом прийшов i до другоï. — Методiю Кириловичу,— покликав вiн схвильованим голосом сво го симпатичного колегу.— Я вас викликаю на соцiалiстичне зма гання! Сказавши це, Iван Iванович протер окуляри своєю бiлоснiжною хусткою, з вдячнiстю подивився на радiорупор i нарештi помандру вав до ïдальнi, де його симпатичний друг сидiв з його ж таки милою дружиною. Момент був не зовсiм вдалий для зустрiчi двох приятелiв (Методiй Кирилович ще не встиг зовсiм очутитись пiсля iнтимноï розмови з товаришкою Галактою), i все-таки до згоди прийшли негайно. — Я ваш виклик приймаю! — обсмикнувшись нарештi, рiшуче заявив Методiй Кирилович.— Будь ласка! I тут же вирiшено було, що Iван Iванович зробить три мухобойки, а Методiй Кирилович буде три днi агiтувати серед службовцiв тресту за утворення фабрики виробництва цих же таки мухобойок. В таких цiкавих розмовах i в таких же не менш цiкавих думках проходили днi мойого героя, Пiсля Рiздва приïхав до Iвана Iвановича брат Марфи Галактiонiв-ни — товариш Мрачний (псевдонiм). Саме той брат, що лiсничий. Брат приïхав, як вияснилось, надовго, бо його, як вияснилося, партiя зняла з партiï та з лiсництва чи то за шахрайство (за шахрайство — говорили злi язики), чи то за опозицiйнi ухили (за опозицiйнi ухили — говорила товаришка Галакта). Проти ухилiв Iван Iванович, як вiдомо, рiшуче боровся, але в даному разi вiн не мiг боротись,— не тому, що справа йшла про боротьбу проти родича, а тому, що мiй герой був тактовною, шляхетною людиною i нешляхетне поводитись iз гостем, можна сказати, органiчно не мiг, тим паче, що по городу почали ходити тривожнi чутки вiдносно якогось переобрання полiтбюро. Товариш Мрачний цiлими днями громив апаратчикiв i запевняв Iвана Iвановича, що це ïм так не пройде. Iван Iванович слухав, а Марфа Галактiонiвна говорила. — Я думаю,— говорила Марфа Галактiонiвна,— що Зюзя має рацiю бути незадоволеним з апаратчикiв. Ти як гадаєш, Жане?.. Ти знаєш, я вже давно точу зуби на Сталiна. — Я, Галакточко, нiчого не маю проти,— нарештi зiдхав мiй стiйкий герой,— але щодо Сталiна, я з тобою (тут Iван Iванович озирався) згодний. Згодний, Галакточко. Цiлком! На мiй погляд, вiн теж... як би його сказати,— дискусiйщик... Себто треба припускати, що вiн буде дискусiй шик. — Треба припускати? — кричав товариш Мрачний.— I це говорите ви, високоiнтелiгентна людина? Тут мiй герой не те щоб дрейфив, а просто говорив, що його не так зрозумiли, що вiн, звичайно, i в цьому питаннi органiчно не може бути не революцiонером з голови до п'ят i що вiн хоче тiльки, щоб все було добре i щоб перемога була на боцi пролетарiату, себто щоб можна було спокiйно ходити до ячейки в четвер i жити по-людськи. Досить вже вiн настраждався на фронтах, себто у Наросвiтi, коли була громадянська вiйна. — А все-таки,— насiдав товариш Мрачний,— все-таки скажiть менi: невже й по-вашому потрiбна ця iдiотська самокритика? Iван Iванович виймав свою бiлоснiжну хустку i нервово протирав нею окуляри. Вiн, звичайно, знав, як вiн має вiдповiсти, але вiн не мiг, на жаль, вiдповiсти, бо тут якраз втручалася товаришка Галакта. Марфа Галактiонiвна причиняла дверi i говорила конспiративним голосом. — Звичайно, Жане, це абсурд,— говорила вона.— Невже ти й досi погоджуєшся? Ну, скажи менi! Скажи! Iван Iванович нiбито ранiш погоджувався, себто гадав, що товаришка Галакта теж погоджується, але тепер вiн уже не мiг погоджуватись, тим паче, що, зi слiв товариша Мрачного, апаратчики мусiли на днях полетiти i взагалi загубити свою силу. — Нi!.. не погоджуюсь! — раптом рiшуче ще раз зiдхав Iван Iванович i, тут же пiдбадьорений вдячним поглядом дружини, додавав: — Я навiть скажу вам по секрету, що я з самого початку мало довiряв цiй iдеï. ïй-богу. Словом, Iван Iванович говорив тiльки те, що пiдказувала йому його революцiйна совiсть. Правда, коли товариш Мрачний, дiставши посаду, раптом змiнив своï погляди, Iван Iванович не змiнив своïх поглядiв, вiн просто знову зупинився на своïх, що були до приïзду товариша Мрачного, позицiях, себто вiн знову почав гаряче захищати самокритику, але це показує тiльки те, що мiй герой, будучи ортодоксальним марксистом, не мiг не володiти добре ланцетом матерiалiстичноï дiалектики. От i все, плюс, звичайно, революцiйна совiсть. I тому не зрозумiло (рiшуче не зрозумiло!), як могло трапитись це велике горе, це грандiозне нещастя. Ви питаєте, яке нещастя, яке горе? Читайте останнiй роздiл — i ви побачите. VII Трагiчний фiнал, а також i не про те, якi треба зробити висновки. Колись Iван Iванович лежав пiсля смачного обiду на канапi i переглядав Вiстi. Вiн завжди уважно переглядав цю газету: по-перше, тому, що тут було багато урядових розпоряджень, а вiн не хотiв бути не в курсi державного будiвництва, а по-друге — тому, що редакцiя цiєï газети його остаточно зворушувала пiдбором матерiалу. Тут було всього вмiру: i смiшного (Iван Iванович, наприклад, дуже обурювався з поведiнки драматурга Кулiша, що в своïй п'єсi Мина Мазайло нахабно висмiяв майстра мажорного смiху Iону Вочревiсущого. Iону Вочревiсущого Iван Iванович вважав мало не за генiальну людину) — тут було трохи i про кооперацiю, трохи про сiльське господарство, а також трохи i про культурне життя краïни. Особливо Iвана Iвановича зворушували передовi статтi i саме тi, що йшли без пiдпису. — Не говори, Галакточко! — часто схвильованим голосом кидав вiн у бiк своєï дружини.— От би в кого повчитись нашим газетам! Яка краса вислову! Скiльки в цих передових споживи для серця й розуму. Як вони хвилюють своєю тематикою! Нi, не говори, Галакточко, все-таки постановка справи — велике дiло! — Ще б пак! — зiдхала Марфа Галактiонiвна.— Це ж наша найстарiша газета. Скоро матиме мало не десятилiтнiй досвiд! Iван Iванович дивився у вiкно на молодий снiжок i на його душi була радiсть i гордiсть невимовнi... ...Так от, значить, одного разу Iван Iванович лежав пiсля смачного обiду на канапi i переглядав Вiстi. Раптом його очi поширились i вiн, як i тодi, коли натрапив на випадково положений до його портфеля страшний документ, як i тодi, дуже зблiд. Нiжнi пальцi мойого героя затремтiли. Як на грiх, в цей час в квартирi нiкого не було (вся сiм'я поïхала до парку шпацiрувати), була тiльки в кухнi Явдоха. Iван Iванович протер очi i ще раз уважно перечитав тi рядки, якi його так схвилювали. Потiм мiй герой пiдвiвся з канапи i, можна сказати, навiть забiгав по кiмнатi. Вiн нiколи так енергiйно не метушився, як тепер, i тому треба було припускати, що вiн вичитав, по меншiй мiрi, про оголошення вiйни, навiть уже про вступ ворожих сил на радянську республiку чи то оголошення про смерть якогось свого любимого вождя. — Загибель революцiï,— шепотiв вiн.— Явна загибель! Коли газета не бреше — а я ïй завжди вiрив! — коли вона не бреше, то... Нi! Нi! Цього не може бути. Нi! Нi! Iвановi Iвановичу навiть пiт виступив на лобi. Хвилинами здавалося, що вiн знепритомнiє i, як пiдстрелений заєць (правда, вiн цього моменту скорiше подiбний був до, коли так можна висловитися, схвильованоï породистоï корови) — i, як пiдстрелений заєць, впаде на свiй сюрпризний килим. Та цього — слава тобi господи — не трапилося. Мiй герой потроху почав вiдходити i нарештi зовсiм одiйшов. Тодi вiн пiдiйшов до вiкна i одчинив вiкно. Запахло весняними пахощами (тодi вже йшла весна). Прямо — заходило сонце. Воно заходило так звичайно, нiби в газетi нiчого страшного й не було. Навiть образливо було дивитися на цю байдужу огняну кулю. Але Iван Iванович навiть не звертав на це уваги: мовляв, плювать йому на сонце, вiн давно вже взяв себе в руки. Правда, тi руки, що вiн в них взяв себе, ще трохи, i навiть бiльше нiж трохи, тремтiли, але при чому ж тут вiн? Мiй герой витер з лоба вищезгаданий пiт i, не маючи з ким подiлитися своïми думками, раптом вiдчув у собi приплив нiжности й велике бажання поговорити зi своєю куховаркою. — Посуд миєте, Явдошко? — нiжним, ласкавим, мало не соцвиховським голосом сказав Iван Iванович i зупинився на порозi кухнi.— Ну, як воно — не важко вам жити у нас? — Чого там важко!— вiдповiла, як i завжди, трохи холоднувато (чорна невдячнiсть!) куховарка.— Чого там важко, ми вже звикли, баринi — Iншого разу мiй, зрiдка трохи глуховатий, герой, можливо, i не звернув би уваги на це обурливе барин. Товаришка Галакта навiть думала, що це в порядку речей: мовляв, нiчого тут особливого нема, коли куховарка називає Жана барином — по-перше, нiхто того не чує i, значить, нема тут нiякоï компромiтацiï, а по-друге — товаришка Галакта нiколи не посмiє позбавити Явдоху волi слова (куховарцi так подобається — хай так i говорить!). Але на цей раз Iван Iванович мало не пiдскочив. — Який я вам барин, Явдошко! — скрикнув вiн у жахливiй розпуцi! — Хiба я вам барин? — Iван Iванович мило усмiхнувся i, розвiвши руками, пояснив: — Товариш! Так! Товариш! Явдоха здивовано подивилась на хазяïна. — Хай буде й по-вашому! — знизала вона плечима i, знизавши плечима, взялася за цеберку з помиями. Але тут з Iваном Iвановичем трапилось щось небуденне. Пiдскочивши з незвичайною для нього легкiстю до куховарки, вiн делiкатно вiдштовхнув ïï вiд цеберки з помиями. — Так, так Явдошко! — промовив Iван Iванович тремтячим голосом.— Я вам не барин, я... я вам справжнiй друг i товариш. Я вам — ви ж пам'ятаєте? — Я вам завжди говорив, щоб ви називали мене товаришем! (Iван Iванович i сам уже вiрив, що вiн завжДи пропонував Явдосi називати себе товаришем, хоч цього, можна сказати, й не було — не тому не було, що вiн не хотiв, а тому, що вiн просто забув). Завжди говорив, Явдошко. I тепер говорю! Да!.. Iван Iванович знову витер пiт зi свого чола й несподiвано скрикнув: — Дозвольте,— скрикнув вiн,— я винесу цеберку з помиями! Ця остання пропозицiя вискочила з уст хазяïна якось зовсiм без всякоï потреби. Але вискочивши, вона вже не могла повернутися в тi ж таки уста i саме так, наче ïï й не було (воiстину, слово не муха — вилетить не спiймаєш навiть за допомогою мухобойки). Iван Iванович захвилювався тим хвилюванням, коли почуваєш себе героєм, а здивована Явдоха рiшуче не хотiла йому вiддати цеберки. Почалась боротьба. I невiдомо чим би вона скiнчилась, коли б в цей момент не вiдчинилися дверi i в дверях не зупинилась Марфа Галактiонiвна. — Жане! В чому справа? — грiзно сказала Марфа Галактiонiвна, побачивши боротьбу.— Що це значить? Товаришка Галакта зрозумiла, звичайно, цю сценку, як залицяння мойого героя до куховарки, i тому, не довго думаючи, вона тут же скрикнула. — Геть! — скрикнула вона, звертаючись до Явдохи.' — Щоб твоя нога бiльш тут не була. Геть! Геть! — Що ти робиш, Галакточко,— в свою чергу скрикнув Iван Iванович.— Не роби цього, голубонько. Не роби! Просю тебе, не роби! Але Марфа Галактiонiвна вже нiчого не чула i тiльки кричала геть. Коли ж куховарка вийшла з кухнi i коли червоний i спiтнiлий Iван Iванович пiдвiв свою дружину до канапи, то вона, Марфа Галактiонiвна, й тодi не дала промовити слова. Потiм товаришка Галакта зробила iстерику. Нарештi iстерика скiнчилась, i тодi вияснилося, в чому справа. Вияснилося тодi, коли мiй герой остаточно переконав свою стурбовану дружину, що вiн не залицятися хотiв до Явдохи, а тiльки хотiв показати ïй, що вiн нiчим (буквально нiчим!) не вiдрiзняється вiд неï, вiд куховарки, i навiть може винести цеберку з помиями. Переконав вiн ïï не словами, а, так би мовити, дiлом. Це трапилося саме тодi, коли й товаришка Галакта прочитала в Вiстях тi рядки, якi так схвилювали Iвана Iвановича. — Так! Ти мав рацiю! — уже подвiйним голосом (спокiйним, що Iван Iваноич не зрадив i неспокiйним, що газета) сказала вона, бризкаючи на себе одеколоном.— Так. Ти мав рацiю. Але ти, Жане, не маєш рацiï хвилюватись. Боже мiй, чого ти, Жане, так хвилюєшся? Не роби панiки! Пожалiй своє серце! Чистка ж тiльки для низiв! Члени колегiï, на мiй погляд, нi в якому разi не будуть чиститись. — Ах, Галакточко! — пiдстреленим голосом сказав мiй герой.— Ти не дочитала.— Iван Iванович подав дружинi номер Вiстей.— Ну, ось дивись, голубонько. Тут написано навiть, що будуть чистити навiть членiв ЦК. Ти розумiєш? Членiв ЦК! — Цього не може бути! Я не вiрю! — рiшуче одрiзала Марфа Галактiонiвна.— Членiв ЦК не можуть чистити... Це просто для народу... для маси! В противному разi ми загубили б революцiю... Да... — Безперечно! Безперечно загибель революцiï! — сказав Iван Iванович i в розпуцi схопився за голову.— Ах, Боже мiй, що вони роблять! Нє, Галакточко, я таки недарма не погоджувався з самокритикою. Що хочеш роби зi мною, а я апаратчикам тепер не можу довiряти. Даю тобi чесне комунiстичне слово. Ти розумiєш — не можу! Схвильований Iван Iванович кинувся до кабiнету й подзвонив до Методiя Кириловича. — Чули?..— спитав вiн у рурку.— Нуда! Нуда!.. Ну, як ви?.. Я? Я ж, знаєте, менi що? Будь ласка, хоч сьогоднi! Тiльки я думаю, знаєте... Ну, словом, заходьте — поговоримо. Треба улаштувати сiмейну нараду. Тут мiй герой закашлявся й положив рурку на ïï руркове мiсце. Цiлу нiч Iвана Iвановича i Марфу Галактiонiвну кусали чи то блощицi, чи то блохи, i вони нiяк не могли заснути. А коли прийшов новий ранок, мiй герой поспiшив до установи. Вiн навiть забув поцiлувати Мая i Фiалку батькiвським поцiлунком. Але в установi його чекала ще бiльша неприємнiсть. Там вiн, по-перше, остаточно пересвiдчився, що йому обов'язково прийдеться чиститись (виходить його любима газета й на цей раз не збрехала), по-друге, вiн узнав, що роботу його комосередку з сьогоднiшнього дня починає обслiдувати спецiальна комiсiя з райкому. Про це сповiстив Методiй Кирилович. — Для чого комiсiя? Для чого обслiдування? — спитав зблiдлий за нiч Iван Iванович, безсило сiдаючи в крiсло.-— Ну, скажiть менi, для чого? — А хiба вам не ясно? Мабуть, хочуть когось вичистити. I, мабуть, не тiльки з комосередку,— сказав догаддививй Методiй Кирилович,— а навiть декого i з бюро. — Iз бюро? — в розпуцi промовив мiй герой (вiн був членом, хоч i не активним, свого бюро).—Що ви говорите? Нi, ви просто робите панiку. Ви помиляєтесь, Методiю Кириловичу! Да, помиляєтесь... Я тiльки не розумiю, вiдкiля це все взялося? — Це ви вже спитайте в свого товариша Лайтера,— вiдповiв Методiй Кирилович, пiдкресливши свого.— Це, будьте певнi, це його роботка. — Мого товариша Лайтера? — до того розгубився Iван Iванович, що навiть випустив iз рук окуляри, якi протирав своєю бiлоснiжною хусткою.— Ви серйозно кажете мого? — Так! — як i завжди, спокiйно вiдповiв Методiй Кирилович.— Iменно вашого. Я не член бюро, а ви, як член бюро, мусiли вже давно знати, що це за штучка. Хiба я вам не говорив? Свiй свого, так би мовити!.. Чому ж ви його досi... — Ах, боже мiйi Нiчого не розумiю! — скрикнув Iван Iванович тим же таки пiдстреленим голосом.— Буквально нiчого! Мiй герой раптом покинув Методiя Кириловича й побiг до Семена Яковича, головного начальника i члена бюро. Про що вони там говорили — менi не вiдомо. Проте, я гадаю, що це й не цiкавить читача. Давати в деталях трагiчну загибель мойого героя я й не брався. Скажу тiльки, що райком прислав комiсiю, так би мовити, необ'єктивну, по-перше, вона сконстатувала, що товариш Лайтер не опозицiонер i не бузотер, а просто собi активний партiєць, по-друге, комiсiя наказала негайно перебрати бюро комосередку, а по-третє (це вже просто якесь трагiчне непорозумiння), Iвану Iвановичу, Марфi Галактiонiвнi, Методiю Кириловичу i ще багатьом ще до чистки судилося вийти iз партiï, як потiм говорила товаришка Галакта. Iван Iванович, прийшовши додому пiсля вийти iз партiï, похилився на свою мухобойку i раптом заплакав дрiбненькими в перший раз мiнорними сльозами. — Пропав! — скрикнув вiн.— Боже мiй, яке трагiчне непорозумiння! Чому саме менi судилося так страждати за революцiю? Чим я провинився? Але йому на його останнє запитання нiхто не вiдповiв. Марфа Галактiонiвна ще не прийшла пiсля вийти iз партiï, а Май i Фiалка десь шпацiрували з мадмуазель Люсi. Що ж до куховарки Явдохи, то вона поки що нiчого не знала, i тому й тепер виспiвувала якусь- свою зовсiм незрозумiлу пiсню, саме ту, що, з одного боку, нiбито веселу, а з другого — начебто дражнить. Так що мажорну новелу, можна сказати, кiнчено. Звичайно, я й зараз бачу незадоволенi обличчя (мовляв все добре, та от багато публiцистики), але й тепер, на жаль, нiчим не можу допомогти. Що ж. робити, дорогi читачi, коли я хочу, щоб моï твори читали рiшуче всi громадяни нашоï республiки, навiть такi дiловi, як от Iван Iванович та Марфа Галактiонiвна, а дiловi люди, як вiдомо, читають тiльки мажорнi новели з ухилом в публiцистику. Треба, очевидно, йти на компромiс. ...А втiм, Теккерей, наприклад, каже, що Свiфт (ви пам'ятаєте Гуллiверову подорож?) справляє на нього враження величезного гiганта i що загибель його, Свiфта, нагадує йому, Теккерею, загибель грандiозного царства. Так думав колись не тiльки Iван Iванович, але думаю сьогоднi й я, коли зупиняю свiй зрiдка вольтерiянський погляд на чiткому силуетi злого англiйського сатирика. ...I потiм чому Салтиков-Щедрiн мiг бути вiце-губернатором, а я не можу? Правда? Отже, до побачення, золотий мiй читачу! Сподiваюся ще раз зустрiтися з вами. В моïй шухлядi (доводжу до вашого вiдома) єсть цiла галерея iдеологiчно витриманих, монументально-реалiстичних типiв нашоï нiжно-прекрасноï епохи, а ви (доводжу до свого вiдома), очевидно, маєте охоту познайомитися з ними. Ну, i от!
IВАН IВАНОВИЧ