Я (РОМАНТИКА)



Категории Микола Хвильовий ()Ў ./ 11 Клас ()Ў ../../SCHOOL/11class/#13

Оригинал Цвiтовi яблунi З далекого туману, з тихих озер загiрноï комуни шелестить шелест: то йде Марiя. Я виходжу на безграннi поля, проходжу перевали i там, де жеврiють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль.— Тодi дума за думою, як амазонянки, джигiтують навколо мене. Тодi все пропадає... Таємнi вершники летять, ритмiчно похитуючись, до отрогiв, i гасне день; бiжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ... Я одкидаю вiï i згадую... воiстину моя мати — втiлений прообраз тiєï надзвичайноï Марiï, що стоïть на гранях невiдомих вiкiв. Моя мати — наïвнiсть, тиха жура i добрiсть безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). I мiй неможливий бiль, i моя незносна мука теплiють у лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом. Мати каже, що я (ïï м'ятежний син) зовсiм замучив себе... Тодi я беру ïï милу голову з нальотом срiблястоï сивини i тихо кладу на своï груди... За вiкном iшли росянi ранки i падали перламутри. Проходили неможливi днi. В далi з темного лiсу брели подорожники й бiля синьоï криницi, де розлетiлись дороги, де розбiйний хрест, зупинялись. То — молоде загiр'я. — Але минають ночi, шелестять вечори бiля тополь, тополi вiдходять у шосейну безвiсть, а за ними — лiта, роки i моя буйна юнiсть. Тодi днi перед грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавицi i накипають, i пiняться гори. Важкий душний грiм нiяк не прорветься з Iндiï, зi сходу. I томиться природа в передгроззi. А втiм, за хмарним накипом чути й iнший гул — ...глуха канонада. Насуваються двi грози. — Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогоднi м'яту, м'ята вмирає в тузi. Мати каже: Надходить гроза! I я бачу: в ïï очах стоять двi хрустальнi росинки. I Атака за атакою. Шалено напирають ворожi полки. Тодi наша кавалерiя з флангу, i йдуть фаланги iнсургентiв у контратаку, а гроза росте, i моï мислi — до неможливости натягнутий дрiт. День i нiч я пропадаю в чека. Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстрiляного шляхтича. Химернi портьєри, древнi вiзерунки, портрети княжоï фамiлiï. Все це дивиться на мене з усiх кiнцiв мойого випадкового кабiнету. Десь апарат вiйськового телефону тягне свою печальну тривожну мелодiю, що нагадує дальнiй вокзальний рiжок. На розкiшнiй канапi сидить, пiдклавши пiд себе ноги, озброєний татарин i монотонне наспiвує азiятське: ала-ла-ла. Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня — надменна зневага, княжата — в темрявi столiтнiх дубiв. I в цiй надзвичайнiй суворостi я вiдчуваю весь древнiй свiт, всю безсилу грандiознiсть i красу третьоï молодости минулих шляхетних лiт. Це чiткий перламутр на бенкетi дикоï голодноï краïни. I я, зовсiм чужа людина, бандит — за одною термiнологiєю, iнсургент — за другою, я просто i ясно дивлюсь на цi портрети i в моïй душi нема й не буде гнiву. I це зрозумiло: — я — чекiст, але i людина. Темноï ночi, коли за вiкном проходять мiськi вечори (маєток злетiв на гору й царить над мiстом), коли синi димки здiймаються над цегельнею й обивателi, як мишi,— за пiдворiття, у канареєчний замок, темноï ночi в мойому надзвичайному кабiнетi збираються моï товаришi. Це новий синедрiон, це чорний трибунал комуни. Тодi з кожного закутка дивиться справжня й воiстину жахна смерть. Обиватель: — Тут засiдає садизм! Я: — ...(мовчу). На мiськiй баштi за перевалом тривожно дзвенить мiдь. То б'є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада. Моï товаришi сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тiльки дальнiй вокзальний рiжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодiю. Зрiдка за вiкном проходять iнсургенти. Моïх товаришiв легко пiзнати: доктор Тагабат, Андрюша, третiй — дегенерат (вiрний вартовий на чатах). Чорний трибунал у повному складi. Я: — Увага! На порядку денному дiло крамаря iкс! З давнiх покоïв виходять льокаï i також, як i перед князями, схиляються, чiтко дивляться на новий синедрiон i ставлять на стiл чай. Потiм нечутно зникають по оксамиту килимiв у лабiринтах високих кiмнат. Канделябр на двi свiчi тускло горить. Свiтлу не сила досягти навiть чверти кабiнету. У височинi ледве манячить жирандоля. В городi — тьма. I тут — тьма: електричну станцiю зiрвано. Доктор Тагабат розвалився на широкiй канапi вдалi вiд канделябра, i я бачу тiльки бiлу лисину й надто високий лоб. За ним iще далi в тьму — вiрний вартовий iз дегенеративною будiвлею черепа. Менi видно лише його трохи безумнi очi, але я знаю: — у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий нiс. Менi вiн завжди нагадує каторжника, i я думаю, що вiн не раз мусiв стояти у вiддiлi кримiнальноï хронiки. Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям i зрiдка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа. Андрюшу, мого бiдного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в чека, проти його кволоï волi. I Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергiйно розписатись пiд темною постановою — — розстрiлять, завше мнеться, завше розписується так: не iм'я i прiзвище на суворому життьовому документi ставить, а зовсiм незрозумiлий, зовсiм химерний, як хетейський iєроглiф, хвостик. Я: — Дiло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте? Доктор (динамiчно): — Розстрiлять! Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарештi, тремтячи i непевним голосом, каже: — Я з вами, докторе, не згодний. — Ви зi мною не згоднi? — i грохот хриплого реготу покотився в темнi княжi покоï. Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь i менi здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкiсть моєï мислi доходить кульмiнацiй. I в той же момент раптом передi мною пiдводиться образ моєï матерi... — ...Розстрiлять??? I мати тихо, зажурено дивиться на мене. ...Знову на далекiй мiськiй баштi за перевалом дзвенить мiдь: то б'є годинник. Пiвнiчна тьма. В шляхетний дiм ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: нашi пiшли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоïть заграва: то за дальнiми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках мiських пiдворiть. В городi тиша й мовчазний передзвiн серць. ....Доктор Тагабат нажав кнопку. Тодi льокай приносить на пiдносi старi вина. Потiм льокай iде, i тануть його кроки, вiддаляються по леопардових мiхах. Я дивлюсь на канделябр, але мiй погляд мимоволi скрадається туди, де сидить доктор Тагабат i вартовий. В ïхнiх руках пляшки з вином, i вони його п'ють пожадливо, хижо. Я думаю так треба. Але Андрюша нервово переходить iз мiсця на мiсце i все поривається щось сказати. Я знаю, що вiн думає: вiн хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це — бакханалiя i.т. д. i т. п. Ах, який вiн чудний, цей комунар Андрюша! Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чiтко написав своє прiзвище пiд постановою — — розстрiлять,— мене раптово взяла розпука. Цей доктор iз широким лобом i бiлою лисиною, з холодним розумом i з каменем замiсть серця,— це ж вiн i мiй безвихiдний хазяïн, мiй .звiрячий iнстинкт. I я, главковерх , чорного трибуналу комуни,— нiкчема в його руках, яка вiддалася на волю хижоï стихiï. Але який вихiд? — Який вихiд?? — I я не бачив виходу. Тодi проноситься передi мною темна iсторiя цивiлiзацiï, i бредуть народи, i вiки, i сам час... — Але я не бачив виходуi Воiстину правда була за доктором Тагабатом. ...Андрюша поспiшно робив свiй хвостик пiд постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в лiтери. Я подумав: коли доктор — злий генiй, зла моя воля, тодi дегенерат є палач iз гiльйотини. Але я подумав: — Ах, яка нiсенiтниця! Хiба вiн палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гiмни. I тодi вiдходила, удалялась од мене моя мати — прообраз загiрноï Марiï, i застигала, у тьмi чекаючи. ...Свiчi танули. Суворi постатi князя й княгинi пропадали в синiм туманi цигаркового диму. ...До розстрiлу присуджено, — шiсть! Досить! На цю нiч досить! Татарин знову тягне своє азiятське: ала-ла-ла. Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях.— Андрюша вже зник. Тагабат i вартовий п'ють старi вина. Я перекидаю через плече мавзер i виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного мiста. Город мертвий. Обивателi знають, що нас за три-чотири днi не буде, що даремнi нашi контратаки: скоро зариплять нашi тачанки в далекий сiверкий край. Город причаïвся. Тьма. Темним волохатим силуетом стоïть на сходi княжий маєток, тепер — чорний трибунал комуни. Я повертаюсь i дивлюсь туди, i тодi раптом згадую, що шiсть на моïй совiстi. ...Шiсть на моïй совiстi? Нi, це неправда. Шiсть сотень, шiсть тисяч, шiсть мiльйонiв — тьма на моïй совiстi!!! — Тьма? I я здавлюю голову. ...Але знову передi мною проноситься темна iсторiя цивiлiзацiï, i бредуть народи, i вiки, i сам час... Тодi я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на колiна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрiвся з доктором Тагабатом i вартовим iз дегенеративною будiвлею черепа. Потiм повертаюсь i молитовне дивлюся на схiдний волохатий силует. ...Я гублюсь у переулках. I нарештi виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворi пахне м'ятою. За сараєм палахкотять блискавицi й чути гуркiт задушеного грому. Тьма! Я йду в кiмнату, знiмаю мавзера й запалюю свiчу. ...— Ти спиш? Але мати не спала. Вона пiдходить до мене, бере моє стомлене обличчя в своï сухi старечi долонi й схиляє свою голову на моï груди. Вона знову каже, що я, ïï м'ятежний син, зовсiм замучив себе. I я чую на своïх руках ïï хрустальнi росинки. Я: — Ах, як я втомився, мамо! Вона пiдводить мене до свiчi й дивиться на моє зморене обличчя. Потiм становиться бiля тусклоï лампади й зажурено дивиться на образ Марiï.— Я знаю: моя мати i завтра пiде в манастир: ïй незноснi нашi тривоги й хиже навколо. Але тут же, дiйшовши до лiжка, здригнув: — Хиже навколо? Хiба мати смiє думати так? Так думають тiльки версальцi! I тодi, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що нiякоï матерi нема передi мною, що це не бiльше, як фантом. — Фантом? — знову здригнув я. Нi, саме це — неправда! Тут, у тихiй кiмнатi, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного я, якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю вiд гiльйотини один кiнець своєï душi. I тодi в твариннiй екстазi я заплющую очi i, як самець напровеснi, захлинаюсь i шепочу. — Кому потрiбно знати деталi моïх переживань? Я справжнiй комунар. Хто посмiє сказати iнакше? Невже я не маю права вiдпочити одну хвилину? Тускло горить лампада перед образом Марiï. Перед лампадою, як рiзьблення, стоïть моя зажурна мати. Але я вже нiчого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон. II ...Нашi назад: з позицiï на позицiю: на фронтi — панiка, в тилу — панiка. Мiй батальйон напоготовi. За два днi я й сам кинусь у гарматний гул. Мiй батальон на пiдбiр: це юнi фанатики комуни. Але зараз я не менше потрiбний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог пiд стiнами города. Цi мутнi чутки ширяться з кожним днем i, як змiï, розповзлись по вулицях. Цi чутки мутять уже гарнiзоннi роти. Менi доносять: — Iдуть глухi нарiкання. — Може спалахнути бунт. Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, i моï вiрнi агенти ширяють по заулках, i вже нiкуди вмiщати цей винний i майже невинний обивательський хлам. ...А канонада все ближче й ближче. Частiш гонцi з фронту. Хмарами збирається пил i стоïть над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрiдка палахкотять блискавицi. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи. Тiльки бiля чорного трибуналу комуни стоïть гнiтюча мовчазнiсть. Так: будуть сотнi розстрiлiв, i я остаточно збиваюся з нiг! Так: вже чують версальцi, як у гулкiй i мертвiй тишi княжого маєтку над городом спалахують чiткi й короткi пострiли; версальцi знають: — Штаб Духонiна! ...А ранки цвiтуть перламутром i падають вранiшнi зорi в туман дальнього бору. ...А глуха канонада росте. Росте передгроззя: скоро буде гроза. ...Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат i вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потiм Андрюша пiдходить до мене й наïвно печально каже: — Слухай, друже! Одпусти мене! Я: — Куди? Андрюша: — На фронт. Я бiльше не можу тут. Ага! Вiн бiльше не може! I в менi раптом спалахнула злiсть. Нарештi прорвалось. Я довго стримував себе.— Вiн хоче на фронт? Вiн хоче подалi вiд цього чорного брудного дiла? Вiн хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Вiн менi вiддає своє право купатися в калюжах крови? Тодi я кричу: — Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстрiляю. Доктор Тагабат динамiчно: — Так його! так його! — i покотив регiт по пустельних лабiринтах княжих кiмнат.— Так його! так його! Андрюша знiтився, зблiд i вийшов iз кабiнету. Доктор сказав: — Точка! Я вiдпочину! Працюй ще ти! Я: — Хто на черзi? — Дiло № 282. Я: — Ведiть. Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов iз кiмнати. (Так, це був незамiнимий вартовий: не тiльки Андрюша — i ми грiшили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстрiли. Але вiн, цей дегенерат, завше був солдатом революцiï, i тiльки тодi йшов з поля, коли танули димки й закопували розстрiляних). ...Портьєра роздвинулась, i в мiй кабiнет увiйшло двоє: женщина в траурi й мужчина в пенсне. Вони були остаточно наляканi обстановкою: аристократична розкiш, княжi портрети й розгардiяш — порожнi пляшки, револьвери й синiй цигарковий дим. Я: — Ваша фамiлiя? Зет! — Ваша фамiлiя? — Iгрек! Мужчина зiбрав тонкi зблiдлi губи i впав у безпардонно-плаксивий тон: вiн просив милости. Женщина втирала платком очi. Я: — Де вас забрали? — Там-то! — За що вас забрали? — За те-то! Ага, у вас було зiбрання! Якi можуть бути зiбрання в такий тривожний час уночi на приватнiй квартирi? Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Новоï? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Нi?.. Iнший спаситель свiту?.. Так! Вас не задовольняє нi Конфуцiй, нi Лаотсе, нi Будда, нi Магомет, нi сам чорт!.. Ага, розумiю: треба заповнити порожнє мiсце... Я: — Так по-вашому, значить, назрiв час приходу Месiï? Мужчина й женщина: — Так! Я: — Ви гадаєте, що цей психологiчний кризис треба спостерiгати i в Європi, i в Азiï, i по всiх частинах свiту? Мужчина й женщина: — Так! Я: — Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месiю з чека? Женщина заплакала. Мужчина ще бiльше зблiд. Суворi портрети князя й княгинi похмуро дивились iз стiн. Доносилась канонада й тривожнi гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насiдає на нашi станцiï — передають у телефон. З города долiтає гамiр: грохотали по мостовiй тачанки. ...Мужчина впав на колiна й просив милости. Я з силою штовхнув його ногою — i вiн розкинувся горiлиць. Женщина приложила траур до скронi i в розпуцi похилилася на стiл. Женщина сказала глухо й мертво: — Слухайте, я мати трьох дiтей!.. Я: — Розстрiлять! Вмить пiдскочив вартовий, i через пiвхвилини в кабiнетi нiкого не було. Тодi я пiдiйшов до столу, налив iз графина вина й залпом випив. Потiм положив на холодне чоло руку й сказав: — Далi! Увiйшов дегенерат. Вiн радить менi одложити дiла й розiбрати позачергову справу: — Тiльки-но привели з города нову групу версальцiв, здається, всi черницi, вони на ринку вели одверту агiтацiю проти комуни. Я входив у роль. Туман стояв перед очима, i я був у тiм станi, який можна квалiфiкувати, як надзвичайний екстаз. Я гадаю, що в такiм станi фанатики йшли на священну вiйну. Я пiдiйшов до вiкна й сказав: — Ведiть! ...В кабiнет увалився цiлий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це вiдчував. Я дивився на город. Вечорiло — Я довго не повертався, я смакував: всiх ïх через двi години не буде! — Вечорiло.— I знову передгрозовi блискавицi рiзали краєвид. На дальному обрiï за цегельнею пiдводились димки. Версальцi насiдали люто й яро — це передають у телефон. На пустельних трактах зрiдка виростають обози й поспiшно вiдступають на пiвнiч. В степу стоять, як дальнi богатирi, кавалерiйськi сторожовi загони. Тривога. В городi крамницi забитi. Город мертвий i йде в дику середньовiчну даль. На небi виростають зорi й поливають на землю зелене болотяне свiтло. Потiм гаснуть, пропадають. Але менi треба спiшити! За моєю спиною група черниць! Ну да, менi треба спiшити: в пiдвалi битком набито. Я рiшуче повертаюсь i хочу сказати безвихiдне: — Роз-стрi-лять! але я повертаюсь i бачу — прямо передi мною стоïть моя мати, моя печальна мати з очима Марiï. Я в тривозi метнувся вбiк: що це — галюцинацiя? Я в тривозi метнувся вбiк i скрикнув: — Ти? I чую з натовпу женщин зажурне: — Сину! мiй м'ятежний сину! Я почуваю, що от-от упаду. Менi дурно, я схопився рукою за крiсло й похилився. Але в той же момент регiт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат: — Мамо?! Ах ти, чортова кукло! Сiсi захотiв? Мамо?!! Я вмить опам'ятався й схопився рукою за мавзер. ' — Чорт! — i кинувся на доктора. Але той холодно подивився на мене й сказав: — Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумiй розправитись i з мамою (вiн пiдкреслив з мамою), як умiв розправлятися з iншими. I мовчки одiйшов. ...Я остовпiв. Блiдий, майже мертвий, стояв перед мовчазним натовпом черниць iз розгубленими очима, як зацькований вовк (Це , я бачив у гiгантське трюмо, що висiло напроти). Так! — схопили нарештi й другий кiнець моєï душi! Вже не пiду я на край города злочинне ховати себе. I тепер я маю одно тiльки право: — нiкому, нiколи й нiчого не говорити, як розкололось моє власне я. I я голови не загубив. Мислi рiзали мiй мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революцiï, схиблю в цей вiдповiдальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну? ...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матiр i сказав рiзко: — Всiх у пiдвал. Я зараз буду тут. Але не встиг я цього промовити, як знову кабiнет задрижав од реготу. Тодi я повернувся до доктора й кинув чiтко: — Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте дiло? Чи не хочете й ви в штаб Духонiна... з цiєю сволоччю! — я махнув рукою в бiк, де стояла моя мати, i мовчки вийшов iз кабiнету. ...Я за собою нiчого не почув. ...Вiд маєтку я пiшов, мов п'яний, в нiкуди по сутiнках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла мiж ними рiшуча дуель. Ворожi полки яро насiдали на iнсургентiв. Пахло розстрiлами. Я йшов у нiкуди. Повз мене проходили обози, пролiтали кавалеристи, грохотали по мостовi тачанки. Город стояв у пилу, i вечiр не розрядив заряду передгроззя. i Я йшов у нiкуди. Без мислi, з тупою пустотою, з важкою вагою на своïх погорблених плечах. Я йшов у нiкуди. III ...Так, це були неможливi хвилини. Це була мука.— Але я вже знав, як я зроблю. Я знав i тодi, коли покинув маєток. Iнакше я не вийшов би так швидко з кабiнету. ...Ну да, я мушу бути послiдовним! ...I цiлу нiч я розбирав дiла. Тодi на протязi кiлькох темних годин перiодично спалахували короткi й чiткi пострiли: — я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував своï обов'язки перед революцiєю. ...I хiба то моя вина, що образ моєï матерi не покидав мене в цю нiч нi на хвилину? Хiба то моя вина? ...В обiд прийшов Андрюша й кинув похмуро: — Слухай! Дозволь ïï випустити! Я: — Кого? — Твою матiр! Я: (мовчу). Потiм почуваю, що менi до болю хочеться смiятись. Я не витримую й регочу на всi кiмнати. Андрюша суворо дивиться на мене. Його рiшуче не можна пiзнати. — Слухай. Навiщо ця мелодрама? Мiй наïвний Андрюша хотiв бути на цей раз проникливим. Але вiн помилився. Я (грубо): — Провалiвай! Андрюша й на цей раз зблiд. Ах, цей наïвний комунар остаточно нiчого не розумiє. Вiн буквально не знає, навiщо ця безглузда звiряча жорстокiсть. Вiн нiчого не бачить за моïм холодним дерев'яним обличчям. Я: — Дзвони в телефон! Узнай, де ворог! Андрюша: — Слухай!.. Я: — Дзвони в телефон! Узнай, де ворог! В цей момент над маєтком пронiсся з шипiнням снаряд i недалеко розiрвався. Забряжчали вiкна, i луна пiшла по гулких порожнiх княжих кiмнатах. В трубку передають: версальцi насiдають, вже близько: за три верстви. Козачi роз'ïзди показались бiля станцiï: iнсургенти вiдступають.— Кричить дальнiй вокзальний рiжок. ...Андрюша вискочив. За ним я. ...Курiли далi. Знову спалахували димки на горизонтi. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мiдь, i неба не видно. Тiльки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здiймалися з дороги фантастичнi хуртовини, бiгли у височiнь, розрiзали простори, перелiтали оселi й знову мчали i мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя. ...А тут бухкали гармати. Летiли кавалеристи. Вiдходили на пiвнiч тачанки, обози. ...Я забув про все. Я нiчого не чув i — сам не пам'ятаю, як я попав до пiдвалу. Iз дзвоном розiрвався бiля мене шрапнель, i надворi стало порожньо. Я пiдiйшов до дверей i тiльки-но хотiв зиркнути в невеличке вiконце, де сидiла моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся — — дегенерат. — От так стража! Всi повтiкали!.. хi... хi... Я: — Ви? Вiн: — Я? О, я! — i постукав пальцем по дверях. Так, це був вiрний пес революцiï. Вiн стоятиме на чатах i не пiд таким огнем! Пам'ятаю, я подумав тодi: — це сторож моєï душi — i без мислi побрiв на мiськi пустирi. ...А надвечiр пiвденну частину околицi було захоплено. Мусiли йти на пiвнiч, залишили город. Проте iнсургентам дано наказа задержатись до ночi, i вони стiйко вмирали на валах, на пiдступах, на роздорiжжях i в мовчазних закутках пiдворiть. ...Але що ж я? ...Iшла спiшна евакуацiя, iшла чiтка перестрiлка, i я остаточно збився з нiг! Палили документи. Одправляли партiï заложникiв. Брали решту контрибуцiй... ...Я остаточно збився з нiг! ...Але раптом виринало обличчя моєï матерi, i я знову чув зажурний i впертий голос. Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на мiську башту. I знову вечорiло, i знову на пiвднi горiли оселi. ...Чорний трибунал комуни збирається до побiгу. Навантажують пiдводи, бредуть обози, поспiшають натовпи на пiвнiч. Тiльки наш самотнiй панцерник завмирає в глибинi бору й затримує з правого флангу ворожi полки. ...Андрюша десь iзник. Доктор Тагабат спокiйно сидить на канапi й п'є вино. Вiн мовчки стежить за моïми наказами й зрiдка iронiчно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я вiдчуваю саме на собi, i вiн мене нервує й непокоïть. ...Сонце зайшло. Конає вечiр. Надходить нiч. На валах iдуть перебiжники, i одноманiтно вiдбиває кулемет. Пустельнi княжi кiмнати завмерли в чеканнi. Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древнiй портрет. Я рiзко кажу: — Докторе Тагабат! через годину я мушу лiквiдувати останню партiю засуджених. Я мушу прийняти отряд. Тодi вiн iронiчно й байдуже: — Ну, i що ж? Добре! Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усмiхається.— О, вiн, безперечно, розумiє, в чому справа! Це ж у цiй партiï засуджених моя мати. Я: — Будь ласка, покиньте кiмнату! Доктор: — Ну, i що ж? Добре! Тодi я не. витримую й шаленiю. — Докторе Тагабат! Останнiй раз попереджаю: не жартуйте зi мною! Але голос мiй зривається, i менi булькає в горлi. Я пориваюся схопити мавзера й тут же прикiнчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нiкчемним i пiзнаю, що вiд мене вiдходять рештки волi. Я сiдаю на канапу й жалiбно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата. ...Але йдуть хвилини. Треба вирушати. Я знову беру себе в руки i в останнiй раз дивлюся на надменний портрет княгинi. Тьма. ...— Конвой! Вартовий увiйшов i доложив: — Партiю вивели. Розстрiл призначено за мiстом: початок бору. ...Iз-за дальнiх отрогiв виринав мiсяць. Потiм плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимоннi бризки. Опiвночi пронизав зенiт i зупинився над безоднею. ....В городi стояла енергiйна перестрiлка. ...Ми йшли по пiвнiчнiй дорозi. Я нiколи не забуду цiєï мовчазноï процесiï — темного натовпу на розстрiл. Позаду рипiли тачанки. Авангардом — конвойнi комунари, далi — натовп черниць, в авангардi — я, ще конвойнi комунари й доктор Тагабат. ...Але ми напали на справжнiх версальцiв: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирi фанатички. Я йшов по дорозi, як тодi — в нiкуди, а збоку мене брели сторожi моєï душi: доктор i дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нiчого не бачив. Зате я вiдчував: — там iшла моя мати з похиленою головою. Я вiдчував: пахне м'ятою. Я гладив ïï милу голову з нальотом срiблястоï сивини. Але раптом передi мною виростала загiрна даль. Тодi менi знову до болю хотiлося впасти на колiна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни. ...Я здавив голову й пiшов по мертвiй дорозi, а позаду мене рипiли тачанки. Я раптом вiдкинувсь: що це? галюцинацiя? Невже це голос моєï матерi? I знову я пiзнаю себе нiкчемною людиною й пiзнаю: десь пiд серцем нудить. I не ридати, а плакати дрiбненькими сльозами хотiлось менi — так, як у дитинствi, на теплих грудях. I спалахнуло: — невже я веду ïï на розстрiл? Що це: дiйснiсть чи галюцинацiя? Але це була дiйснiсть: справжня життьова дiйснiсть — хижа й жорстока, як зграя голодних вовкiв. Це була дiйснiсть безвихiдна, неминуча, як сама смерть. ...Але, може, це помилка? ' Може, треба iнакше зробити? —Ах, це ж боюнство, легкодухiсть. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum est. Чого ж тобi? Помиляйся! i помиляйся саме так, а не так!.. I якi можуть бути помилки? Воiстину: це була дiйснiсть, як зграя голодних вовкiв. Але це була й єдина дорога до загiрних озер невiдомоï прекрасноï комуни. ...I тодi я горiв у вогнi фанатизму й чiтко вiдбивав кроки по пiвнiчнiй дорозi. ...Мовчазна процесiя пiдходила до бору. Я не пам'ятаю, як розставляли черниць, я пам'ятаю: до мене пiдiйшов доктор i положив менi руку на плече: — Ваша мати там! Робiть, що хочете! Я подивився: — з натовпу видiлилася постать i тихо самотньо пiшла на узлiсся. ...Мiсяць стояв у зенiтi й висiв над безоднею. Далi вiдходила в зелено-лимонну безвiсть мертва дорога. Праворуч маячiв сторожовий загiн мойого батальону. I в цей момент над городом знявся рясний вогонь — перестрiлка знову била тривогу. То вiдходили iнсургенти,— то помiтив ворог.— Збоку розiрвався снаряд. ...Я вийняв iз кобури мавзера й поспiшно пiшов до самотньоï постатi. I тодi ж, пам'ятаю, спалахнули короткi вогнi: так кiнчали з черницями. I тодi ж, пам'ятаю — з бору вдарив у тривогу наш панцерник.— Загудiв лiс. Метнувся вогонь — раз, два— i ще — удар! удар! ...Напирають ворожi полки. Треба спiшити. Ах, треба спiшити! Але я йду i йду, а одинока постать моєï матерi все там же. Вона стоïть, звiвши руки, i зажурно дивиться на мене. Я поспiшаю на це зачароване неможливе узлiсся, а одинока постать усе там же, все там же. Навкруги — пусто. Тiльки мiсяць ллє зелений свiт з пронизаного зенiту. Я держу в руцi мавзера, але моя рука слабiє, i я от-от заплачу дрiбненькими сльозами, як у дитинствi на теплих грудях. Я пориваюся крикнути: — Мати! Кажу тобi: iди до мене! Я мушу вбити тебе. I рiже мiй мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (ïï м'ятежний син) зовсiм замучив себе. ...Що це? невже знову галюцинацiя? Я вiдкидаю голову. Так, це була галюцинацiя: я давно вже стояв на порожнiм узлiссi напроти своєï матерi й дивився на неï. Вона мовчала. ...Панцерник заревiв у бору. Здiймались огнi. Iшла гроза. Ворог пiшов у атаку. Iнсургенти вiдходять. ...Тодi я у млостi, охоплений пожаром якоïсь неможливоï радости, закинув руку за шию своєï матерi й притиснув ïï голову до своïх грудей. Потiм пiдвiв мавзера й нажав спуск на скроню. Як зрiзаний колос, похилилася вона на мене. Я положив ïï на землю й дико озирнувся.—- Навкруги було порожньо. Тiльки збоку темнiли теплi трупи черниць.— Недалеко грохотiли орудiя. ...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув. От дурень! — подумав я. ...Потiм скинувся: — Де ж люди? Ну да, менi треба спiшити до свойого батальйону! — I я кинувся на дорогу. Але не зробив я й трьох крокiв, як мене щось зупинило. Я здригнув i побiг до трупа матерi. Я став перед ним на колiна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоцi, пам'ятаю, текла темним струменем кров. Тодi я звiв цю безвихiдну голову й пожадливо впився устами в бiлий лоб.— Тьма. I раптом чую: — Ну, комунаре, пiдводься! Пора до батальйону! Я зиркнув i побачив: — передi мною знову стояв дегенерат. Ага, я зараз. Я зараз. Так, менi давно пора! — Тодi я поправив ремiнь свого мавзера й знову кинувся на дорогу. ...В степу, як дальнi богатирi, стояли кiннi iнсургенти. Я бiг туди, здавивши голову. ...Iшла гроза. Десь пробивалися досвiтнi плями. Тихо вмирав мiсяць у пронизаному зенiтi. З заходу насувалися хмари. Iшла чiтка, рясна перестрiлка. ...Я зупинився серед мертвого степу: — там, в дальнiй безвiстi, невiдомо горiли тихi, озера загiрноï комуни
Я (РОМАНТИКА)